Я пообіцяв, поклав трубку й спустився подивитися з татом телевізор перед тим, як робити домашку. Цікаво було, як там Радар. Я сподівався, що добре. Звикає до нового розпорядку. І знову згадався вислів Будди. Хороші слова, добре їх собі повторювати.
Коли я наступного ранку з’явився в будинку номер один на вулиці Платановій, Радар вітала мене дуже радісно, але вже не так несамовито. І це навело мене на думку, що вона звикає до нового порядку. Вона виконала всі необхідні ранкові процедури, поглинула сніданок (тато приніс додому 25-фунтовий мішок її корму), а потім зажадала гратися з мавпочкою. Коли їй це набридло, я ще мав трохи часу, тож пішов у вітальню подивитися, чи працює вінтажний телевізор. Трохи згаяв часу, шукаючи пульт, але зомбоящик містера Боудітча був, звісно, з допультової епохи домашніх розваг. Під екраном стирчали дві великі ручки. Та, що праворуч, була з цифрами — мабуть, номери каналів, припустив я, — тому я крутнув ту, що зліва.
Гудіння телевізора вселяло не таку тривогу, як шуми з сараю, але все одно трохи бентежило. Я відступив назад, сподіваючись, що він не вибухне. Через якийсь час на екрані проступило шоу «Тудей» — Метт Лауер і Саванна Ґатрі базікали з двома політиками. Картинка була не 4К[12], навіть не 1К. Але принаймні то було щось. Я спробував совати антену, яку місіс Сильвіус назвала рогами. Повернув в один бік, і картинка поліпшилася (несуттєво). Крутнув в інший, і шоу «Тудей» розчинилося в сніговій завірюсі. Я зазирнув за сам ящик. У кожусі було повно дірочок для виходу тепла — а його виділялося чимало, — і крізь них я побачив помаранчеве світіння трубок. Я не сумнівався, що саме вони й видавали те гудіння.
Я вимкнув телевізор, думаючи, як, мабуть, дратує вставати щоразу, коли хочеш перемкнути канал. Я сказав Радар, що мушу йти до школи, але спочатку потрібна ще одна фотка. І простягнув їй мавпочку.
— Ти не могла б узяти її в зуби? Це так симпатично.
Радар з радістю виконала прохання.
Потреба йти на тренування з бейсболу відпала, тому я вже в середині дня був у лікарні. В реєстратурі спитав, чи до Говарда Боудітча пускають відвідувачів — раніше медсестра казала, що йому буде потрібна ще операція. Жіночка в реєстратурі перевірила щось на моніторі й повідомила, що я можу до нього піднятися. Та коли я розвернувся в бік ліфтів, попросила зачекати — вона має для мене один папірець, треба заповнити. Їм потрібні мої контактні дані «для екстрених випадків». Пацієнтом, який про них запитував, був Говард Адріан Боудітч. А мене записали як Чарльза Реда.
— Ви ж Ред, правильно? — уточнила жіночка.
— Трохи не так: Рід, а не Ред. — Закресливши, я написав друкованими літерами «Рід». — Він сказав вам звертатися до мене? Хіба в нього більш нікого нема? Типу брата чи сестри? Бо навряд чи я досить дорослий, щоб приймати якісь важливі рішення, типу коли… — закінчувати я не хотів, а вона й не вимагала.
— Перед операцією він підписав ВВР[13]. А така форма потрібна лише для того, щоб ти йому щось приніс.
— А що таке ВВР?
Вона розповіла. Я про таке насправді знати не хотів. На моє запитання про родичів вона не відповіла. Мабуть, сама не знала — звідки їй знати? Я вписав у формуляр свою домашню адресу, мейл і номер мобільного. А потім піднявся ліфтом, міркуючи, що я дохріна всього не знаю про Говарда Адріана Боудітча.
Він не спав, а нога більше не була підвішена. Але, судячи з повільної мови й скляних очей, накачали його добряче.
— Знову ти, — сказав він, що зовсім не дорівнювало «страшенно радий тебе бачити, Чарлі».
— Знову я, — погодився я.
І він усміхнувся. Якби я був ближче з ним знайомий, то сказав би, що демонструвати усмішку йому варто частіше.
— Підтягуй стільця і розказуй, як тобі оце все.
Відкинувши ковдру, якою був укритий до пояса, він розкрив складний сталевий апарат, що скував йому ногу від гомілки до верхньої частини стегна. У плоть заходили тонкі стрижні, а місця входу були заізольовані дрібними штучками, схожими на гумові прокладки, потемнілими від висохлої крові. Перебинтоване коліно здавалося великим, як батон. Ті тонкі штирі віялом встромлялися в бинти.
Він побачив вираз на моєму обличчі й захихотів.
— Наче знаряддя тортур інквізиції, правда? Це називається зовнішній фіксатор.
— Боляче? — Найдурніше питання року. Ті штирі, певно, встромлялися прямо йому в кістки.
— Не сумнівайся. Та, на щастя, я маю оце. — Він підняв ліву руку. В ній був пристрій, схожий на пульт, якого не було в його олдскульного телевізора. — Больова помпа. Вона має виділяти мені достатньо, щоб приборкати біль, але не стільки, щоб я був під кайфом. Та я нічого міцнішого за емпірин у житті не вживав, тому, мабуть, обдовбаний.
— Мені теж так здається, — сказав я, і цього разу він не просто захихотів, а розсміявся. І я засміявся разом з ним.