Казка полностью

Потім я привів її назад до Вуді, Клаудії та Лії.

— ЗАЧИНІТЬСЯ ІМЕНЕМ ЛІЇ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ! — проревіла Клаудія.

Ворота почали повільно зачинятися, їхні механізми стогнали, немов жива істота від болю. І тут я побачив величезну постать, яка гігантськими кроками мчала центральною вулицею. Хмари монархів вихором кружляли над нею і навколо. Деякі навіть світилися на її широких плечах і масивній голові, але це був не нічний солдат, і постать просто не звертала на них уваги. Коли ворота минули позначку поло­вини своєї прихованої дороги, істота заголосила з горя так голосно й жахливо, що всі, крім Клаудії, позатуляли вуха.

— МОЛЛІ! — ревіла Хана. — О МОЯ МОЛЛІ! О МОЯ ЛЮБА, ЯК ТИ МОЖЕШ ЛЕЖАТИ ТАК НЕПОРУШНО?!

Вона нахилилась над мертвою дочкою, потім підвелась. Нас зібралось багато перед воротами, що зачинялись, але вона дивилась на мене.

— ПОВЕРНИСЬ! — Вона здійняла кулаки, як валуни, і потрясла ними. — ПОВЕРНИСЬ, БОЯГУЗЕ, ЩОБ Я МОГЛА ВБИТИ ТЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ ЗРОБИВ З МОЄЮ ЛЮБОЮ!

Потім ворота, грюкнувши, зачинились, утявши видиво вбитої горем матері Рудої Моллі.

Я подивився на Лію. Цієї ночі не було ані синьої сукні, ані білого фартуха. На ній були темні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи, і стьобаний синій жилет із метеликом-монархом, королівським гербом Ґаллієнів, на лівому боці, над серцем. Навколо талії був широкий пояс. На одному боці висів кинджал. На другому були піхви, які містили короткий меч із золотим руків’ям.

— Привіт, Ліє, — сказав я, раптом знітившись. — Дуже радий тебе бачити.

Вона відвернулась від мене, не подавши й знаку, що почула, — вона могла бути така ж глуха, як Клаудія. Її обличчя без рота було немов з каменю.

Про нашу нараду я чітко пам’ятаю дві речі. Ніхто не зга­дував імені Гогмагога, а Лія так і не подивилась на мене. Жодного разу.

Трохи згодом тієї ночі шестеро людей і дві тварини зібрались у сараї — у тому сараї, де ми з Радар ховалися перед тим, як увійшли в Лілімар. Вуді, Клаудія і я сиділи разом на підлозі. Радар лежала поряд зі мною, притиснувши мордою мою ногу, ніби хотіла впевнитись в тому, що я більше не втечу від неї. Лія сиділа окремо від нас, на сходах у передній частині тролейбуса з написом «Узбережжя». В дальньому кутку примостилась Франна, сіра жінка, яка прошепотіла мені «допоможи їй» перед тим, як я покинув ферму «гуаски». Франна гладила Фаладу по голові, глибоко зануреній у мішок із зерном, котрий Айота тримав для неї. Надворі була решта втікачів з «Глибокої Малейн» і сірі люди, яких прибувало чимдалі більше. Виття не було чутно; вовки, очевидно, не цікавились натовпами.

Револьвер містера Боудітча 45-го калібру знову був у мене при боці. Може, Клаудія й була глуха, проте зір мала гострий. Вона помітила блиск блакитних камінців на поясі з кончо, який лежав у густих заростях бур’янів під зовнішньою стіною біля воріт. Револьвер варто було б змастити й почистити, перш ніж переконатися, що він працює, тож пізніше мені доведеться про це подбати. Я подумав, що все потрібне для цього зможу знайти на якомусь із засмічених столів у кінці сараю. Колись, у кращі часи, тут явно була ремонтна майстерня.

Вуді сказав:

— Змія поранена, але ще жива. Нам треба відрізати їй голову, перш ніж вона встигне відновити свою отруту. І ти маєш бути лідером, Чарлі.

Під час цієї промови він дістав із кишені свого пальта записник та химерну ручку з пером і записав сказане швидко й упевнено, як зрячий. Потім показав Клаудії. Вона прочитала і жваво закивала:

— ВЕДИ, ЧАРЛІ! ТИ ПРИНЦ, ЯКОГО ОБІЦЯЛИ! НАСТУПНИК АДРІАНА З ЧАРІВНОГО СВІТУ!

Лія коротко глянула на Клаудію, потім знов опустила очі, і пасмо волосся затулило її обличчя. Її пальці бігали по карбованому руків’ю меча.

Я точно нікому нічого не обіцяв. Я був утомлений і наляканий, але було важливіше за це.

— Скажімо, ти маєш рацію, Вуді. Скажімо, дозволити Вбивці Польоту відновити свою отруту небезпечно для нас і всього Емпісу.

— Авжеж, — тихо сказав він. — Так і є.

— Навіть якщо так, я не поведу натовп переважно неозброєних людей у місто, якщо ти про це. Половина нічних солдатів може бути мертва, їх і не було так уже багато, це по-перше…

— Так, — погодився Вуді. — Більшість воліли краще померти справжньою смертю, а не залишатися напівживими на службі в монстра.

Я подивився на Лію — насправді не міг відірвати від неї очей — і помітив, як вона здригнулась, ніби Вуді її вдарив.

— Ми вбили сімох, а монархи — ще більше. Але решта залишились.

— Не більше дюжини, — прогарчав Ай з кутка. — А може, й менше. Монархи вбили десятьох, як я нарахував, а в банді Келліна не було навіть тридцяти.

— Ти впевнений?

Він знизав плечима:

— Коли потрапляєш у таке місце чи не назавжди, робити там нічого, крім як рахувати. Коли я не рахував нічних солдатів, то починав рахувати краплі зі стелі або блоки в підлозі камери.