Я віджбурнув непотрібний револьвер і широко розкинув руки. За лінією блакитних фігур Келлін зупинив свій автомобільчик. Щоб просто насолодитись видовищем того, як мене вбивають, подумав я спочатку, проте він дивився не на мене. А на небо. Нічні солдати зупинились, усе ще перебуваючи за сімдесят-вісімдесят ярдів од мене. Вони теж позадирали голови з однаковим виразом здивування на серпанковій людиноподібній машкарі, натягнутій на черепи.
Довкола було досить світло, незважаючи навіть на те, що два місяці, які вічно ганялись один за одним, заховались в імлі. Під густими хмарами сюди сунула ще одна хмара і вже перевалила через зовнішню стіну, наміряючись на Шлях Ґаллієнів, модні крамниці й арки і, далі за ними, на палац, де три скляно-зелені шпилі сяяли у вогнях, які облямовували поле.
Це була хмара метеликів-монархів, група-калейдоскоп. Вони летіли наді мною безупинно. Їм потрібні були нічні солдати. Вони зупинялись, кружляли, а потім різко пікірували всією масою. Солдати піднімали руки, як, за чутками, робив Вбивця Польоту після влаштованого ним перевороту, але в них не було його сили, і метелики не гинули. Крім, звісно, тих, які перші вдарили по високовольтних аурах. Коли вони вдарялись об блакитні оболонки, спалахували яскраві вогники. Віддаля здавалось, ніби натовп невидимих дітей розмахує бенгальськими вогнями на честь Четвертого липня. Сотні метеликів згоріли, але за ними прибували тисячі нових і гасили або закорочували смертоносні аури. Хмара аж ніби затверділа, поглинувши нічних солдатів.
Але не Верховного Володаря Келліна. Його малий електромобіль круто розвернувся і рвонув назад до палацу, розвинувши чималу швидкість. Частина монархів відділилася від загалу й кинулась за ним, але він рухався занадто швидко для них, та й дах усе-таки захищав гада. З нічними солдатами, які нас переслідували, було покінчено. З усіма. На тому місці, де вони стояли, тепер лиш тріпотіли ніжні крильця. Я помітив, як одна кістлява рука піднялась… а потім знову канула в оранжево-червону масу.
Я побіг до зовнішніх воріт. Вони були відчинені. Мій загін в’язнів вийшов назовні, але щось інше ввірвалось сюди й стрімголов мчало до мене. Щось чорне летіло низько над землею і гавкало, як скажене. Мені раніше здавалося, що я хотів тільки одного — вирватися к бісовій матері з цього натовченого привидами міста Лілімар; але тепер я зрозумів, що дечого хотів ще більше. Я згадав, як Дора, побачивши мою собаку, кликала її щосили своїм ламким голосом. Мій голос теж був ламкий, але не від якогось дегенеративного прокляття, а від ридань. Я впав на коліна й простяг руки:
Вона налетіла на мене й збила з ніг, скавчала, облизувала мені обличчя згори донизу. Я щосили її обнімав. І плакав. Я плакав і не міг зупинитись. Мабуть, це було не дуже по-королівськи, але, як ви вже, певно, здогадались, це не та казка.
Нашу щасливу зустріч порушив горланний голос, так добре мені знайомий:
— ШАРЛІ! ПРИНЦЕ ШАРЛІ! ВИХОДЬ УЖЕ ЗВІДТИ НАФІГ, ЩОБ МИ ЗАЧИНИЛИ ВОРОТА! ЙДИ ДО НАС, ШАРЛІ!
«Точно, — подумав я, підводячись на ноги. — І напруж какальницю, принце Шарлі!»
Радар гарцювала навколо мене, невпинно гавкаючи. Я побіг до воріт. Клаудія стояла просто перед ними, і не сама. З нею був Вуді, а між ними верхи на Фаладі сиділа Лія. Позаду них зібралися решта втікачів із «Глибокої Малейн», а за ними були інші — натовп людей, яких я не міг роздивитись.
Клаудія не заходила в Лілімар, але щойно я вийшов за ворота, вхопила мене і обійняла так сильно, аж я почув, як скрипнув мій хребет.
— Де він? — запитав Вуді. — Собаку я чую, а де…
— Тут, — сказав я. — Ось де.
Тепер була наша черга обійматися. Коли я його відпустив, Вуді приклав долоню до чола та опустився на одне коліно.
— Мій принце, то був ти, і ти прийшов саме так, як віщували стародавні легенди.
— Підведись, — сказав я. Сльози все ще лились мені з очей (а також шмарклі з носа, які я витирав тильним боком долоні), я був увесь у крові і ще ніколи в житті не почувався настільки не по-королівськи. — Будь ласка, Вуді, підведись. Вставай.
Він підвівся. Я дивився на свій загін, не приховуючи захвату. Еріс і Джая обіймались. Ай тримав Фріда на руках. Певна річ, деякі з моїх друзів, якщо не всі, добре знали цих трьох людей — не просто цілих, а цілих людей справжньої крові. Це були члени королівської сім’ї з Емпісу у вигнанні, і, за винятком хіба божевільної Йоланде й відлюдника Бертона, вони були останні з роду Ґаллієнів.
За втікачами з підземелля стояли шістдесят чи сімдесят сірих — хтось зі смолоскипами, хтось із торпедоподібними ліхтарями, схожими на той, який мені залишив Персі. Серед них я розгледів когось добре знайомого. Радар уже підбігла до неї. Я підійшов, ледве усвідомлюючи, що спотворені люди, прокляті Елденом — або тією сутністю, що використовувала його як маріонетку, — падали навколо мене на коліна, притискаючи долоні до лобів. Дора також намагалася стати на коліна. Я не дозволив їй цього. Обійняв її, поцілував в обидві сірі щоки й у куточок її серповидного рота.