Він не звернув на це уваги, а кинувся на Руду Моллі, люто ревучи. Він був великим чоловіком, але поряд з велеткою здавався не набагато більшим від Пітеркіна, який тепер валявся на вулиці двома мертвими купками. На якусь мить вона сторопіла, заскочена зненацька таким нападом. Амміт цим скористався. Він ухопився за одну з її широких підтяжок і виважився на одній руці, а потім відкрив рота і впився зубами в її руку трохи вище ліктя.
Руда Моллі заверещала від болю, схопила його за масну чуприну й відірвала йому голову. Вона стиснула кулак і затопила йому не в обличчя, а крізь нього. Його очі вирячились у двох різних напрямках, ніби не бажаючи бачити червону дірку, на яку перетворились його ніс і рот. Вона підняла його, так само однією рукою, і потеліпала цим здоровим чолов’ягою туди-сюди, немов ганчір’яною маріонеткою. Потім швиргонула його в бік кладовища, а з її вкушеної руки ливма лилася кров. Амміт був кремезний і безстрашний, але вона повелася з ним як з малою дитиною.
Потім вона повернулась до мене.
Я сидів на бруківці Шляху Ґаллієнів, розставивши ноги та обома руками тримаючи револьвер Поллі 22-го калібру. Я пригадав те відчуття, коли цей револьвер був приставлений до моєї потилиці. Знову подумав про Румпельштільцхена і про те, як Поллі нагадав мені того злого карлика з казки: «Що ти мені даси, якщо перепряду твою солому на золото?» Отримавши скарб містера Боудітча, Поллі вбив би мене й скинув у чарівний колодязь, захований у сараї містера Боудітча.
Загалом, я пам’ятаю, як сподівався, що маленький револьвер зупинить велетку так само, як маленький камінець Давида зупинив Голіафа. Цілком можливо, якщо він заряджений. З нього вже двічі стріляли, хоч і не в такому чарівному світі.
Вона підійшла до мене посміхаючись. З пораненої руки струменіла кров, а їй, схоже, було байдуже. Може, останній укус Амміта занесе їй інфекцію, і це її вб’є, якщо я не зможу.
— Ти не принц, — гримнула вона розкотистим баритоном. — Ти комашка. Отакусінька
Я вистрілив. Револьвер стримано бахнув, не набагато гучніше, ніж пневматична рушниця «Дейзі», якою я грався в шість років. Над правим оком Рудої Моллі з’явилась чорна дірочка. Моллі сіпнулась назад, і я знову вистрілив. Тепер дірка з’явилась у горлі, і коли вона завила від болю, з тієї дірки ринула кров. Вона била з рани під таким тиском, що мала вигляд чогось твердого, достоту древко червоної стріли. Я пальнув ще раз, і цього разу чорна дірочка, не набагато більша за крапку, яку ставлять у кінці речення, з’явилась на кінчику її носа. І все це її не зупинило.
—
Я не сахався і навіть не намагався ухилитися; це збило б мені лінію прицілу, та й пізно було тікати. Вона завиграшки наздогнала б мене за пару гігантських кроків. За мить до того, як вона мала схопити мене за голову так само, як схопила Амміта, я вистрілив ще п’ять разів поспіль. Кожен постріл потрапляв у її роззявлену пащу, звідки долинало люте ревище. Перші два — може, три — вибили їй усі зуби. У «Війні світів» наша найхитромудріша зброя не змогла зупинити скажених марсіян; їх убили земні мікроби. Я не думаю, що одна куля з револьверчика Поллі могла вбити Руду Моллі, навіть усі вісім, які ще залишались в обоймі.
Я гадаю, що вона втягла свої потрощені зуби в горлянку… і вдавилась ними.
Якби вона впала на мене, то придушила б своєю вагою і я б не виліз, доки не підоспів би Келлін зі своїми нічними солдатами; або ж убила б мене на місці. Вона важила фунтів п’ятсот, не менше. Але вона спочатку впала на коліна, хапаючи ротом повітря, задихаючись і тримаючись за своє кровотечне горло. Очі незряче витріщились. Я відкинувся назад, упав на бік і перекотився. Нічні солдати наближались, мені вже не вдасться обігнати їх на шляху до воріт, та й револьвер уже без пуття — затвор відведений назад, патронник порожній.
Вона зробила останнє зусилля, щоб ухопити мене, махнула пораненою рукою і забризкала мені щоки й чоло своєю кров’ю, а потім гепнулась долілиць. Я підвівся. Можна було бігти, але який сенс? Краще зустрітися з ними лицем до лиця і померти гідно.
Тут я подумав про батька, який, певно, й досі сподівається, що я повернусь додому. Він разом із Лінді Франкліном і моїм дядьком Бобом, либонь, уже обклеїли кожне місто між Сентрі і Чи фотографіями мене й Радар: «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ ЦЬОГО ХЛОПЦЯ АБО ЦЮ СОБАКУ?» Прохід в Емпіс залишиться незахищеним, і, можливо, це важливіше, ніж один знедолений батько, та коли нічні солдати наблизились, я думав саме про тата. Він кинув пити — і для чого? Дружина померла, син пропав безвісти.
Однак якщо Айота зможе вивести решту втікачів за ворота, куди, як я здогадувався, нічні солдати носа не висунуть, вони будуть на волі. І це головне.