Казка полностью

Вуді написав у блокноті й показав Клаудії: «Він хоче знати про Л і Е». Внизу поставив великий знак запитання.

— РОЗКАЖИ ЙОМУ ВСЕ, ЩО ХОЧЕШ, — пробасила Клаудія. — У НАС ПОПЕРЕДУ ДОВГА НІЧ, А ДОВГІ НОЧІ ЗАОХОЧУЮТЬ ДО РОЗПОВІДАННЯ ІСТОРІЙ. ВІН ЗАСЛУГОВУЄ ЗНАТИ.

— Гаразд, — сказав Вуді. — Отож хай буде тобі відомо, Чарлі: Лія воліє вірити в те, що Елден мертвий, бо не вірить, не хоче вірити, що він став Вбивцею Польоту. У дитинстві вони були ось такі. — Він склав долоні разом і переплів пальці. — Почасти це пояснювалось обставинами їхнього народження. Вони обоє були наймолодшими, і коли ними не нехтували, то до них чіплялись. Старші сестри — Дрю, Еллі, Джой і Фала — ненавиділи Лію, бо вона була найменша в батька з матір’ю, їхня пестушка, а також бо вони незугарні, а вона вродлива…

— ЩО ВІН ТАМ ТОБІ ПЛЕТЕ? — заволала Клаудія. Я подумав, що вона, мабуть, трохи читає по губах. — ВІН ЩО ТАМ, ДИПЛОМАТІЮ РОЗВОДИТЬ? ЗГАДАВ СВОЮ РОБОТУ, ЯК У ТОЙ ЧАС, КОЛИ ДЖАН СИДІВ НА ТРОНІ? НЄ, НЄ, КАЖИ ВСЮ ПРАВДУ, СТІВЕНЕ ВУДЛІ! ЛІЯ БУЛА ПРЕКРАСНА, ЯК ЛІТНІЙ РАНОК, А ІНШІ ЧОТИРИ — ПОТВОРНІ, НАЧЕ КАМ’ЯНІ ЧОВНИ! ТІ ЧОТИРИ ВДАЛИСЯ В БАТЬКА, А ЛІЯ БУЛА ВИКА­ПАНА МАТИ!

Знову ж таки, «потворні, наче кам’яні човни» — не зовсім те, що вона сказала, а те, що я почув. Думаю, не треба вам казати, що почуте мною далі було ще однією казкою. Не вистачало тільки кришталевого черевичка.

— Дівчата гострили об Елдена свої і так гострі язики, — розповідав Вуді. — Називали його Товстуном і Кутельногою, Містером Косооким і Сіролицим…

— Сіролицим? Справді?

На тонких губах Вуді заграла усмішка:

— Ти починаєш трохи розуміти його помсту, еге ж? Відколи Елден Вбивця Польоту прийшов до влади, Емпіс населяють майже самі сіролиці люди. Він до пня винищує тих небагатьох, хто несприйнятливий до цього прокляття, і якби міг, то повбивав би всіх метеликів-монархів. Замість квітів у нього в саду буяють бур’яни.

Він нахилився вперед і обхопив коліна, однією рукою тримаючи записник.

— Але дівчата обмежувались словами. А ось його брат тероризував Елдена штурханами й стусанами, коли навколо не було нікого, крім його відданих підлабузників. Для цього не було причин: Роберт був настільки ж вродливим, наскільки потворним — Елден, батьки його пестили й панькали, а на Елдена просто не звертали уваги. До того ж у Роберта не було підстав для ревнощів через трон, бо він був старший і мав посісти його в разі смерті чи відставки Джана. Він просто ненавидів молодшого брата й гребував ним. Я думаю… — Вуді змовк, спохмурнівши. — Думаю, що для любові завжди є причина, а ненависть іноді існує просто так. Як таке собі безпричинне зло.

Я не відповів, але подумав про своїх двох Румпельштільцхенів: Крістофера Поллі й Пітеркіна. Чому карлик аж зі шкури пнувся, так старався знищити сліди ініціалів, які б вивели мене з міста задовго до темряви? Навіщо він ризикував життям — і втратив його, — щоб навести на мене Руду Моллі? Бо я перейшов йому дорогу в ситуації, пов’язаній з червоним цвіркуном? Бо я високий, а він низький? Я категорично в це не вірив. Він робив це, бо міг робити. І тому що хотів напаскудити.

Повернулась Франна й прошепотіла щось Вуді на вухо. Той кивнув:

— Вона каже, що неподалік є ще не зруйнований храм. Лія пішла туди з Дорою — тією, яка ремонтує черевики, — і ще кількома жінками на ночівлю.

Я згадав, що бачив той храм.

— Може, це й добре. Вона, мабуть, втомилась.

Спеціально для Клаудії я вказав на Франну біля дверей, склав руки й поклав на них голову.

— ВТОМИЛИСЬ? ЛІЯ І ВСІ МИ! МИ ПРОЙШЛИ ДОВ­ГИЙ ШЛЯХ, ДЕЯКІ З НАС БУЛИ В ДОРОЗІ БАГАТО ДНІВ!

— Розповідайте далі, — попросив я Вуді. — Ви казали, що дівчата ненавиділи Лію, а Роберт — Елдена…

— Вони всі ненавиділи Елдена, — сказав Вуді. — Всі, крім Лії. При дворі було таке відчуття, що він не доживе до двадцяти.

Я згадав про брезклу, слиняву істоту в ложі VIP-глядачів (колір його обличчя змінився з сірого на ще менш здоровий зелений) і подумав, скільки років Елденові тепер. А ще мені було цікаво, що ворушилося під пурпуровим жупаном-мантією… але я не був упевнений в тому, що насправді хочу це знати.

— Двоє наймолодших зблизились через ненависть і неприязнь інших, а також тому що вони щиро любили одне одного, і… як мені здається… тому що були розумніші. Вони обстежили кожен закуток, кожну щілинку в палаці, від шпилів, куди їм заборонялось ходити, але вони все одно ходили, до нижніх рівнів.

— «Глибока Малейн»?

— Імовірно, а може, й глибше. Під містом багато давніх ходів, де мало хто бував багато років. Не знаю, чи була з ним Лія, коли він надибав дорогу до Глибокого Колодязя (вона відмовляється говорити про ті роки, коли вони почали виростати з дитинства), але вони майже скрізь ходили разом, за винятком хіба що палацової бібліотеки. Хоч якою розумницею була Лія, до книжок її душа не лежала. З них двох читачем був Елден.

— І його брат точно й через це з нього насміхався, — озвався Ай.

Вуді повернувся до нього, усміхнувся:

— Слушно підмічено, хлопче, який є другом Чарлі. І Роберт, і його сестри також.