Думаю, саме в той момент на мене почав налягати холод, як тоді на нашій найгіршій прогулянці з Берті Бердом. Як тоді з Поллі, коли я зламав йому спочатку одну, а потім другу руку. І як тоді з Кла. Я швиргонув у нього обгризеною курячою кісткою і сказав: «Я тебе добряче відтрахаю, любчику». Що я й зробив без жодного жалю. Я не диснеївський принц, і, мабуть, це добре. Бо диснеївський принц — не той, кого потребує народ Емпісу.
Клаудія та Вуді поснули. Поснули й сірі люди, які прийшли з ними. Вони подолали важкий шлях сюди, а попереду на них чекала ще важча робота на довгі дні й тижні. А я, навпаки, ще ніколи не почувався таким бадьорим, і не тільки тому, що час мого спання-неспання був перевернутий з ніг на голову. У голові крутилися тисячі запитань без відповідей. І найжахливіше серед них: що може накоїти Гогмагог, якщо вилізе з колодязя? Мене постійно гнітила думка, що він може припертися в наш світ, як отой здоровенний тарган.
«Тарган, з якого все почалось», — подумав я і мало не розсміявся.
Я вийшов надвір. Звуки сонних — бурчання, стогони, випадкове пердіння — нагадали ночі в «Глибокій Малейн». Я сів під стінкою сараю й подивився в небо, сподіваючись упіймати розрив у хмарах, щоб побачити хоча б зірочку, а може, навіть Беллу з Арабеллою. Проте вгорі була порожнеча. Вдень це була б прегуста сірятина. За Шляхом Королівства, біля храму, все ще паслась Фалада. Там у світлі пригаслих вогнищ виднілись інші ночувальники. Вже зібралося щонайменше з сотню людей. Хоч і невелика, але майже армія.
Біля мене ворухнулись тіні. Я повернувся і побачив Ая та Радар. Ай сів навпочіпки, Раді влаштувалась біля нього. Її ніс обережно ворушився, вбираючи запахи ночі.
— Не спиться? — запитав я.
— Нє, нє. Годинник у голові зовсім збився.
«Товариш по нещастю», — подумав я.
— Як часто місяці проходять над головою?
Він задумався.
— Разів три за ніч. Іноді десять.
Це було для мене безглуздям, бо я жив у світі, де годинник всесвіту завжди йде розмірено. Схід і захід місяця можна передбачити на десять, п’ятдесят і сто років наперед. Цей світ не такий. Це світ, де русалки й червоний цвіркун на ім’я Снаб можуть навіювати пісні й думки в голови тих, хто їх слухає.
— Хотілося б їх побачити. Подивитись, наскільки вони близько одна до одної насправді.
— Ну, цього не вийде, але ти можеш побачити їхнє світіння крізь хмари, коли вони проходитимуть. Що яскравіше світіння, то ближчі вони. Але навіщо така морока? Думаєш, принцеса брехала про те, що бачила?
Я похитав головою. Вираз тривоги на обличчі Лії говорив сам за себе.
— Це правда, що ти прийшов з іншого світу? — зненацька запитав Айота. — З чарівного? Думаю, так і є, бо я ніколи не бачив такої зброї, як та, що ти носиш при боці. — Він помовчав. — І взагалі ніколи не бачив такого, як ти. Дякую богам, що мені не довелося битися з тобою в першому раунді «Чесного двобою». Мене б тут не було.
— Ти б мене подужав, Аю.
— Нє, нє. Ти принц, ясне діло. Спершу я б зроду так не подумав, але це правда. В тобі щось таке є, міцне, як стара фарба.
«І темне, — подумав я. — Мій власний темний колодязь, якого мені варто остерігатись».
— Ти зможеш його знайти? — запитав він, гладячи Радар по голові великою рукою, вкритою шрамами. — Решту ми зробимо, тут я не сумніваюсь: при денному світлі нічні солдати стають млявими, їм буде не до захисту жменьки дуполизів Елдена, і ті драпатимуть, як кролики, а ми їх заб’ємо, як кроликів… але Вбивця Польоту! Ти зможеш його знайти, якщо він заховається глибоко внизу? У тебе є, ну, я не знаю… таке…
«Павучине чуття» — так я подумав, але не те промовив:
— Такий собі принцячий нюх?
Він засміявся і сказав, що так, приблизно це він і мав на увазі.
— Ні, такого в мене немає.
— А Персі? Той, що нам допоміг? Він зможе знайти дорогу до Темного Колодязя?
Я обмізкував цю ідею, потім похитав головою. Я щосили сподівався, що Персі ще живий, знаючи, що шансів небагато. Келлін розуміє, що ми втекли не без чиєїсь допомоги. Він ще міг припустити, що я здатний придумати смертельний трюк із відрами води, але здогадатись про двері, заставлені шафою? Таку інформацію міг надати тільки хтось ізсередини. І якщо Персі досі уникнув смерті й заохочень до щирих розмов у камері тортур, шанси на те, що він знає дорогу до Темного Колодязя, мізерні.
Ми сиділи в глибоких сутінках, куди не діставали навіть сполохи останніх вогнищ, тож я витяг зі шкарпетки ще сірник і чиркнув ним об стіну будівлі. Відкинувши волосся назад, підніс сірник до очей.
— Що ти бачиш? І досі карі?
— Нє. Сині. Яскраво-сині, мій принце.
Я не був здивований.
— Називай мене Чарлі, — сказав я і загасив сірник. — Що ж до світу, з якого я прийшов… я думаю, всі світи чарівні. Ми просто звикаємо до цього.
— Що тепер?
— Ти про мене? Чекатиму. Можеш почекати зі мною або повернутися всередину і спробувати заснути.
— Я залишусь.
— Ми теж, — сказав хтось.
Я повернувся й угледів двох жінок, Еріс і Джаю. Говорила Еріс:
— А чого ми чекаємо, мій принце?
— Називай його Чарлі, — сказав Ай. — Йому так більше подобається. Скромняга, бач. Як той принц у казці.