І я казав правду. Він мені подобався. Мабуть, нема потреби вам пояснювати чому, але поясню. Він мені подобався тим, що любив Радар, а я її теж полюбив.
Я підвівся, подумав, чи не погладити його по руці, вирішив, що не треба, і попрямував до дверей.
— Господи, ще одне, — озвався він. — Принаймні з того, що я можу зараз згадати. Якщо в понеділок ще буду тут — а я буду, — привезуть продукти.
— Доставка з «Кроґера»?
Він знову зміряв мене тим своїм поглядом «ти що, дурний?»
— «Тіллер і сини».
Про «Тіллера» я знав, але ми там не скуповувалися, бо то так званий супермаркет для гурманів. Тобто дорогий. Я невиразно пригадував, що, коли мені було п’ять-шість років, мама купила мені там торт на день народження. На ньому була лимонна глазур, а між коржами — крем. Той торт здався мені найкращим у світі.
— Людина зазвичай приїздить вранці. Зможеш їм зателефонувати й сказати, хай перенесуть доставку на після обіду, коли ти будеш? Замовлення в них є.
— Добре.
Він приклав долоню до лоба. Я вже був у дверях, тому напевно сказати не міг, але мені здалося, що рука трохи дрижить.
— А ще тобі треба буде заплатити. Зможеш?
— Авжеж.
Доведеться попросити в тата порожній чек і вписати суму.
— Скажи, хай скасують щотижневу доставку, доки я сам їх не наберу. Веди облік своїх витрат. — Він повільно провів долонею по обличчю, немов хотів розрівняти зморшки — найбезнадійніша справа з усіх можливих. — Чорт забирай, ненавиджу від когось залежати. Нащо я взагалі поліз на ту драбину? Мабуть, пігулок наковтався.
— Ви одужаєте, — запевнив я.
Але, йдучи коридором до ліфтів, я не міг позбутися думки про те, що він сказав, коли ми розмовляли про драбину: «Кляті лікарі з їхніми клятими поганими новинами». Може, він просто мав на увазі те, що клята нога, трясця їй, буде довго гоїтись, а вдома доведеться приймати клятого фізіотерапевта (та ще й кляту нишпорку до всього).
Я зателефонував Біллові Гаррімену й повідомив, що він може сфотографувати нас із Радар, якщо ще потрібно. Пояснив, які умови висуває містер Боудітч, і Гаррімен на них пристав.
— Він якийсь самітник? Я нічого про нього не знайшов ані в нашому архіві, ані в «Маяку».
— Навіть не знаю. Ранок суботи вас влаштує?
Його влаштовувало, і ми домовилися на десяту. Я сів на велик і покотив додому, легко тиснучи на педалі й тяжко розмірковуючи. Спочатку про Радар. Повідець висить у коридорі біля парадних дверей, а я в тому великому старому будинку ще так глибоко не проникав. А ще я згадав, що в Радар на нашийнику нема ідентифікаційного жетона. Це могло означати, що в неї немає ветеринарного паспорта, який би засвідчував, що вона не хвора на сказ чи щось таке. Чи ходила Радар коли-небудь до ветеринара? Я підозрював, що ні.
Продукти містерові Боудітчу привозив кур’єр зі служби доставки. Мене це вразило — висококласний спосіб роздобути собі пиво й до пива, а «Тіллер і сини», авжеж, були висококласною крамницею, де скуповувалися далеко не бідні люди з вищих верств суспільства. А це навело мене (як і тата) на роздуми про те, чим же заробляв на життя містер Боудітч до того, як вийти на пенсію. У нього була елегантна манера розмовляти, майже як у викладача універу, але я сумнівався, що вчителі на пенсії можуть собі дозволити покупки в маркеті, який хизувався власним «винним погребом». Старий телевізор. Жодного комп’ютера (я був у цьому впевнений) і мобільного. А також автомобіля. Я знав його друге ім’я, але не знав, скільки йому років.
Удома я зателефонував у «Тіллер» і домовився про доставку на третю годину дня в понеділок. І вже розмірковував, чи не взяти з собою домашку в будинок Боудітча, коли в двері чорного ходу вперше за невідомо скільки часу постукав Енді Чен. У дитинстві ми з Енді та Берті Бердом були нерозлучні, навіть називалися «трьома мушкетерами», але сім’я Берті переїхала в Діаборн (мабуть, для мене на краще), а Енді був головастим і відвідував підготовчі курси, зокрема з фізики, в найближчій філії Університету Іллінойсу. А ще він був спортсменом, показував чудові результати в двох видах спорту, в які я не грав. По-перше, в тенісі. По-друге, в баскетболі, який вів Гаркнесс. І я здогадався, чому прийшов Енді.
— Тренер каже, що ти повинен повернутись і грати в бейсбол, — сказав Енді, перевіривши наш холодильник на предмет смаколиків. Знайдені залишки курки ґунбао його задовольнили. — Каже, підводиш команду.
— Я не планував.
— У нього підгорає, — сказав Енді. — Ти знаєш, як він мене називає? Жовта Загроза. Каже: «Ану, йди туди, Жовта Загрозо, і стережи того великого виродка».
— І ти це терпиш? — із жахом, навпіл змішаним з цікавістю, запитав я.
— Він думає, що це комплімент, і мене це дуже смішить. Крім того, ще два сезони — і я покину Гіллв’ю і гратиму в Гофстрі. Перший дивізіоне, чекай мене. Повний вперед, бейбі. Я перестану бути Жовтою Загрозою. А ти справді врятував тому старому життя? Я в школі таке чув.
— То собака врятувала йому життя. Я лише набрав 911.
— І вона не вчепилася тобі в горлянку?
— Ні. Вона дуже мила. І старенька.