Казка полностью

— Та, мабуть, буде боляче. — Він торкнувся фіксатора, який утворював низку металевих кілець довкола ноги, такої почорнілої від синців, що боляче ставало від самого погляду на неї. — Лікар, який чіпляв його сьогодні вранці, сказав мені, що такі пристрої винайшли росіяни під час битви за Сталінград. — Його пальці тепер торкалися сталевого стрижня одразу над скривавленою прокладкою. — Русскі робили такі стабілізаційні стрижні з велосипедних шпиць.

— Скільки вам його носити?

— Шість тижнів, якщо пощастить і добре гоїтиметься. Три місяці, якщо не підфортунить. Мене спорядили якимось складним залізом, здається, з титаном, але коли знімуть фіксатор, нога зростеться в одне ціле. Фізіотерапією можна буде її розрухати, але мені сказали, що від терапії «буде суттєвий дискомфорт». Ти як людина, котра знає, хто такий Ніцше, можеш це перекласти.

— Я думаю, це означає, що біль буде пекельний.

Я надіявся знову почути сміх — чи хоча б хихотіння, — але він лише кволо всміхнувся і двічі великим пальцем клацнув кнопку на приладі, який порційно видавав наркоту.

— Дуже точно. Якби мені пощастило скинути з себе цю тлінну оболонку під час операції, я позбавив би себе суттєвого дискомфорту.

— Ви ж не серйозно це кажете.

Його брови — сиві, кущуваті — зійшлися в лінію на переніссі.

— Не розказуй мені, що я не серйозний. Це мене принижує, а ти виставляєшся дурнем. Я знаю, що попереду. — А потім, ледь не бурчливим тоном: — Я тобі вдячний за відвідини. Як там Радар?

— Добре. — Я показав йому нові фотки. Над знімком, на якому Радар сиділа з мавпочкою в роті, він затримався. Та зрештою повернув мені телефон.

— Хочете, роздрукую вам одне, бо у вас немає телефона, щоб я міг відправити?

— Насправді так, хочу. Дякую, що годуєш її. І виявляєш симпатію. Я певен, вона це цінує. Я теж ціную.

— Вона мені подобається. Містере Боудітч…

— Говард.

— Так, Говарде. Якщо ви не проти, можу скосити вам траву. В сараї є газонокосарка?

В очах з’явився сторожкий вираз, і він поклав контролер болю на ліжко.

— Ні. Нема в тому сараї нічого. Тобто корисного нема.

«Тоді чому він на замку?» — крутилося на язиці, але я розумів, що краще цього не питати.

— Що ж, тоді принесу нашу. Ми живемо трохи далі по вулиці.

Він зітхнув так, наче це занадто великий клопіт і він не міг з ним розбиратись. А враховуючи, що то був день операцій, так, напевно, й було.

— Навіщо тобі це? Заради грошей? Підробіток собі шукаєш?

— Ні.

— А навіщо тоді?

— Не дуже хочу про це говорити. Є речі, про які люди не хочуть розмовляти, правда ж?

Наприклад, коробка для борошна. А ще сарай.

Він не всміхнувся, але губи сіпнулися.

— Свята правда. То китайці таке кажуть? Врятуєш людині життя і перебираєш на себе відповідальність за неї?

— Ні. — Життя свого батька — от про що я думав. — Можемо не вдаватися в подробиці? Я скошу вам траву і парканчик перед будинком можу полагодити. Якщо хочете.

Він довго дивився на мене. А потім, прояснівши, що мене трохи нашугало:

— Якщо я погоджуся, то зроблю тобі послугу?

Я всміхнувся:

— Взагалі-то зробите.

— Добре, гаразд. Але газонокосарка в тому безладі здох­не після запуску. У підвалі є кілька інструментів. Здебільшого вони ні к чорту не годяться, але там коса, якою можна скосити траву до висоти, придатної для косарки, якщо відчистиш іржу і нагостриш лезо. Там на верстаку десь валявся брусок. Не давай Радар спускатися сходами. Круті, вона може впасти.

— Добре. А драбина? Що мені з нею робити?

— Поклади під задній ґанок. Шкода, що я її там не залишив, зараз би тут не валявся. Кляті лікарі з їхніми клятими поганими новинами. Ще щось?

— Ну… журналіст із «Віклі Сан» хоче про мене написати.

Містер Боудітч закотив очі:

— Ага, шмата. І ти погодишся?

— Тато хоче, щоб погодився. Каже, це мені допоможе, коли вступатиму в коледж.

— Може, й так. Хоча… це ж тобі не «Нью-Йорк Краймз», правда?

— Той чоловік попросив у мене фото з Радар. Я сказав, що запитаю у вас, але подумав, ви не захочете. А мене це влаштовує.

— Собака-герой, під таким соусом він хоче це подати? Чи таким, який потрібен тобі?

— Я думаю, її заслугу повинні визнати, от і все, а вона ж не може вигавкати собі визнання.

Містер Боудітч замислився.

— Гаразд, але щоб ноги його не було на моїй території. Станеш із нею на доріжку. Він може сфотографувати від хвіртки. Стоячи за хвірткою. — Він підняв пристрій для тамування болю й кілька разів натиснув. А потім — не­охоче, ледь не налякано: — На гачку біля вхідних дверей висить повідець. Давно ним не користувався. А їй, може, хочеться прогулятися вниз пагорбом… на повідці, зверни увагу. Якщо її зіб’є машина, я тобі ніколи не пробачу.

Я сказав, що розумію. І авжеж, розумів. У містера Боудітча не було ані братів, ані сестер, ані колишньої дружини, ані покійної. Була тільки Радар.

— І не надто далеко. Колись давно вона могла пройти чотири милі, але ті часи в минулому. Ти вже йди. Я думаю, посплю, доки принесуть миску помиїв, які тут вважають вечерею.

— Добре. Радий був вас побачити.