— Ти справді даси Лії з роду Ґаллієнів таку обіцянку?
Не думаю, що то було знов у третій особі. Мені здається, що Снаб тоді казав від себе, але я не сумніваюсь: Лія теж хотіла це знати.
— Дам.
Вона запитала:
— Чи клянешся ти душею своєї матері, що вона згорить у пеклі, якщо ти порушиш своє слово?
— Клянуся, — сказав я без вагань.
І цю обіцянку я точно мав намір виконати. Коли Лія побачить, на що перетворився її брат, вона сама його вб’є. Я міг на це сподіватись. А якщо ні, дам Айоті револьвер містера Боудітча. Він ніколи не стріляв, але не думаю, що це стане на заваді; така зброя схожа на дешеві камери: все, що треба, — це навести й вистрілити.
— Ти й твої друзі підете за Лією і будете їй підкорятися?
— Так, будемо.
Вона, певно, знала, що не може заборонити мені йти за нею. Інші, може, й підкорилися б наказу майбутньої королеви Емпісу, але я — ні. Як вона вже сказала через Фаладу, я не принц цього світу і не зв’язаний її наказами.
Небо над нами прояснилось. Ми подивилися вгору. Радар теж. І навіть Снаб подивився. Яскраві кулі освітили хмари. Тепер місяці були так близько один біля одного, що нагадували вісімку, яка лежить на боці, або символ нескінченності. За якісь секунди вони пройшли за шпилями палацу, і небо знову потемніло.
— Гаразд, — сказав Снаб. — Я згодна на ваші умови. І будь ласка, досить розмов. Мені боляче.
— Розумію, — сказав я. — Вибач.
Радар заскімлила й лизнула Ліїну руку. Лія нахилилась і погладила її. Угоду було укладено.
Лія повела нас назад, де чекали всі. Вона сіла в тій же позі, не промовивши й слова через Фаладу або Снаба. Айота глянув на мене. Я кивнув: питання вирішено. Ми розмістились поряд із нею, чекаючи світанку. Знову сіялась нав’язлива мжичка. Лія дістала пончо з єдиної сумки, прив’язаної до сідла Фалади, і накинула собі на плечі. Вона поманила Радар, та поглядом попросила в мене дозволу й пішла до Лії. Лія і Радар вкрила своїм пончо. Снаб теж пішов. Вони були сухі. Усі ми інші, все ще в лахмітті, в якому тікали, скоро промокли. Джая почала тремтіти. Еріс обняла її. Я сказав їм, що вони можуть повернутись. Жінки похитали головами. Айоті було байдуже, він просто сидів собі, опустивши голову й зчепивши руки.
Час минав. Настав момент, коли я підвів голову і зрозумів, що бачу Лію. Запитально махнув їй рукою. Вона лише похитала головою. Врешті, коли день прояснився до водянистого світанку, вона підвелась і прив’язала Фаладу до залізяки, яка стирчала з решток цегляної стіни серед купи уламків. Вона рушила стежкою, не озираючись на нас і не цікавлячись, чи ми йдемо слідом. Снаб знову сидів на спині в Радар. Лія йшла повільно, час від часу розсовувала пишні гілки плюща, зазирала під них, потім рухалась далі. Хвилин через п’ять зупинилась і почала дерти лози. Я спробував допомогти, але вона хитнула головою. У нас була домовленість, угода — але її це не радувало.
Лія видерла ще кілька гілок плюща, і я побачив дверцята, які там ховались. Ані засувки, ані ручки. Вона поманила мене й показала на них. Якусь мить я не міг зрозуміти, що від мене вимагається. Потім дійшло.
— Відчиніться іменем Лії з роду Ґаллієнів, — промовив я, і дверцята відчинились.
Ми ввійшли в довгу споруду, схожу на сарай, де було повно старого реманенту. Лопати, сапки, тачки — все було вкрите товстим шаром пилу. Підлога також була запилюжена, і на ній — жодних слідів, крім залишених нами. Я помітив ще один знайомий гібрид автомобіля й возика. Зазирнув усередину й побачив акумулятор, такий окислений, що скидався просто на зелену грудку. Мені було цікаво, звідки взялися ці машинки — принаймні дві, й одна в робочому стані. Чи не містер Боудітч привіз із нашого світу це обладнання по частинах і тут зібрав? Хтозна. Я лише знав, що нинішній режим мало турбувала підтримка чистоти й охайності в Лілімарі. Його цікавив виключно кривавий спорт.
Лія вивела нас у двері в дальньому кінці приміщення. Ми опинились на звалищі, повному розібраних тролейбусів, куп електричних стовпів і величезних клубків переплутаних тролейбусних дротів. Пробралися через той непотріб, піднялися дерев’яними сходами й опинились у приміщенні, знайомому мені та іншим утікачам, — гаражі для тролейбусів.
Ми саме минали головний термінал, коли ранковий дзвін ударив своє одиничне лунке «БОМ». Лія призупинилася, доки звук зовсім розтанув, а тоді рушила далі. Вона так і не озиралась, щоб подивитися, чи ми йдемо позаду. Наші кроки відлунювали в тиші. Над головою ворушила крилами темна хмара гігантських кажанів, але з місця не рушала.
— Того разу ми виходили, — тихо сказала Еріс. — Цього разу заходимо. У мене власні рахунки з цією тварюкою.
Я не відповів. Мене це не цікавило. Я весь зосередився на одному.