— Ми побачимо те, чого я чекаю, або ні. А тепер сидіть тихенько.
Ми сиділи, не порушуючи тиші. Цвіркуни — може, й не червоні — сюрчали в бур’яні та на руйновищі передмістя. Ми дихали вільним повітрям. Це було чудово. Минав час. Фалада паслась, а потім просто стояла, опустивши голову й, мабуть, дрімала. Радар міцно спала. Через деякий час Джая показала на небо. За щільними хмарами на високій швидкості проносились два яскраві вогні. Вони не торкались одне одного — не цілувались, — але навіть крізь товщу хмар було видно, що вони дуже й дуже зблизились. Вогні пройшли за трійкою шпилів палацу й зникли. Кружало газових світильників по периметру стадіону згасло. В місті було темно, але за стіною мали патрулювати нічні солдати, що лишилися.
Минула година, дві. Мій внутрішній годинник був так само збитий, як і в Айоти, але повинно було вже світати, коли те, на що я чекав — на що сподівалась темна частина моєї натури, — сталось. Принцеса Лія вийшла з храму. В штанах, чоботях, з коротким мечем — це могла бути тільки вона. Ай сів прямо й розкрив рота. Я поклав руку йому на груди і притулив пальця до своїх губ. Ми дивились, як вона відв’язала Фаладу й повела до міських воріт, тримаючи її подалі від брукованої дороги, де цокання копит могло потривожити чийсь чуткий сон. Сівши верхи, принцеса стала не більш ніж темним силуетом у мороці ночі.
Я підвівся.
— Нікому не треба йти зі мною, — сказав я. — Але після всього, що ми пережили, я не зупинятиму вас, якщо вирішите піти.
— Я з тобою, — сказав Ай.
— Я йду, — сказала Еріс.
Джая просто кивнула.
— А ти, Радар, — сказав я, — залишайся з Клаудією.
Вуха в неї обвисли. Хвіст перестав метлятися. В очах світилися надія і благання.
— Ні, — сказав я. — Досить з тебе однієї подорожі в Лілі.
— Жінка випереджає нас, Чарлі, — сказав Ай. — А головні ворота близько. Якщо хочемо її наздогнати…
— Йдіть, але повільно. У нас досить часу. Вона не пробуватиме зайти до світанку. Хоче на власні очі переконатися, що Вбивця Польоту не її брат, і я думаю, хоче врятувати Елдена, якщо він досі живий. Але вона не дурна. Ми доженемо її до того, як вона ввійде, і я переконаю її приєднатися до нас.
— Як? — запитала Еріс.
— Будь-як.
Ніхто на це нічого не відповів.
— Можливо, Елден уже в Темному Колодязі, чекає, доки місяці поцілуються, — сказав я. — Нам треба його зупинити, перш ніж це станеться.
— За будь-яку ціну, — тихо сказала Еріс.
— А якщо Лія не знає дороги? — запитав Айота.
— Тоді, — сказав я, — нам кінець.
— Мій принце, — сказала Джая. — Тобто Чарлі. — Вона повернулась і показала.
За нами на віддалі тихенько йшла Радар. Вона побачила, що я дивлюсь, і помчала, щоб наздогнати нас. Я став навколішки і взяв руками її голову:
— Неслухняна собако! Ти повернешся?
Вона тільки дивилась на мене. Я зітхнув і підвівся:
— Гаразд. Ходи з нами.
Вона йшла за мною вслід, і так ми четверо — п’ятеро, враховуючи Радар, — рухалися до міста з привидами.
Ворота були вже близько, маячили попереду, коли щось стрибнуло на нас зі зруйнованого будинку ліворуч від дороги. Я вихопив револьвер містера Боудітча 45-го калібру, але перш ніж устиг підняти його, тим більше прицілитись, фігура зробила великий (усе ще кривуватий) стрибок і приземлилася на спину Радар. Це був Снаб. Ми були приголомшені, Радар — ні. Вона вже возила цього пасажира і, схоже, була готова зробити це знову. Снаб влаштувався в неї на шиї, ніби дозорець.
Я не бачив жодних ознак того, що Лія з Фаладою отаборились біля воріт. Мені це не сподобалось. Я зупинився, обдумуючи, що робити далі. Снаб зіскочив зі свого «коня», підійшов майже до воріт, потім повернув праворуч. Радар пішла слідом, обнюхала цвіркуна (який, здавалось, не мав нічого проти), а потім озирнулась на нас, перевіряючи, чи ми йдемо.
Вимощена доріжка, можливо, призначена для ремонту в старі часи, вела через бите каміння біля зовнішньої стіни, яка тут густо заросла плющем. Снаб ішов попереду, стрибаючи крізь бур’яни й спритно долаючи купи розкиданої цегли. Пройшовши з сотню кроків, я побачив у темряві попереду білу постать. Вона форкнула. Біля Фалади, схрестивши ноги, сиділа принцеса Лія, чекаючи світанку. Спочатку вона побачила цвіркуна, потім усіх нас. Скочила на ноги й стала обличчям до нас, поклавши руку на руків’я меча і розставивши ноги, немов приготувавшись до бою.
Фалада заговорила, але обходилась без третьої особи:
— Он як. Пан Снаб привів вас до мене. А тепер, коли ви мене знайшли, повертайтесь.
— Хто доглядає ваших гусей, міледі, поки ви у від’їзді?
Не те, що я збирався сказати, і не те, що сказав би Чарлі Рід із Сентрі, штат Іллінойс.
Її очі розширились, потім трохи зморщились у куточках. Через відсутність рота важко було сказати напевно, але мені здалося, що вона не тільки здивована, а й потішена. Фалада промовила:
— Люди моєї господині, Віт і Дікон, дуже добре їх доглядають.
«Майже як Дік Віттінгтон[74]», — подумав я.
Джая:
— Невже цей кінь…
Лія жестом наказала їй замовкнути. Джая відсахнулась і опустила очі.
— Тепер, коли ви отримали відповідь на своє дурне запитання, залиште нас. У мене важлива справа.