Казка полностью

Я зазирнув у її обличчя на закинутій назад голові — воно було прекрасне, за винятком шраму на тому місці, де мав бути рот, і потворної рани біля нього.

— Ти щось їла? — запитав я. — Бо ти маєш бути сильною для того, що чекає попереду, міледі.

— Я взяла все потрібне, — сказала Фалада. Я бачив, як горло Лії стискається від зусиль, яких вона докладає для передачі голосу. — А тепер іди — я тобі наказую.

Я взяв її руки в свої. У моїх вони були маленькі й холодні. Вона щосили тримала марку: пихата принцеса, в якої все під контролем, — але я відчував, що вона налякана до смерті. Вона спробувала забрати руки. Але я міцно їх тримав.

— Ні, Ліє. Це я тобі наказую. Я обіцяний принц. Думаю, ти це знаєш.

— Ти не принц цього світу, — сказала Фалада, і тепер я чув у горлі Лії клацання і бурмотіння.

Її ввічливість була викликана радше необхідністю, ніж бажанням. Якби їй не доводилося — та ще й з великим зусиллям — говорити через кобилу, вона розірвала б мене на шматки. Тепер у її очах не було й сліду втіхи, а лише лють. Ця жінка, яка годувала гусей з фартуха, звикла, щоб їй підкорялись беззаперечно.

— Так, — погодився я. — Я не принц цього світу, і в своєму світі теж не принц, але я провів багато днів у підземеллі, мене змушували вбивати, і я бачив, як помирали мої товариші. Ти мене розумієш, принцесо? Розумієш моє право віддавати накази тобі?

Фалада мовчала. З лівого ока Лії витекла сльоза й повільно скотилась по гладенькій щоці.

— Будь ласка, пройдись трошки зі мною.

Вона так шалено крутнула головою, що волосся вихором злетіло навколо обличчя. Вона знову спробувала вирвати руки, але я й далі міцно їх тримав.

— До світанку є час, принаймні година, і доля всього твого світу може залежати від того, що ми скажемо одне одному. Навіть мій світ може опинитися під загрозою. Тож будь ласка.

Я відпустив її руки, потім дістав зі шкарпетки один з останніх сірників. Відсунув гілку плюща, чиркнув сірником об грубий камінь і підніс до свого обличчя, як у розмові з Айотою. Вона стала навшпиньки подивитись на мене — настільки близько, що я міг поцілувати її підсмикнуту брову.

— Сині, — промовила Фалада.

— Воно говорить, — пробурмотіла Еріс.

— Нє, нє, це вона, — сказав Айота так само тихо.

Їх охопив благоговійний страх. Мене теж — чому ж ні? Тут магія, і тепер я — її частина. Це лякало мене, бо я більше не був цілковито собою, але й кидало в захват.

— Ходімо, леді. Нам треба поговорити. Ходімо, прошу.

І вона пішла.

Ми рушили стежкою і трохи відійшли від інших. Ліворуч височіла стіна, вкрита плющем, праворуч громадились руїни передмістя, над нами нависало темне небо.

— Ми маємо зупинити його, — сказав я. — Поки він не догрався до жахливого катаклізму й не довів усіх до згуби.

Радар ішла між нами зі Снабом, який примостився в неї на шиї. І саме Снаб відповів. Цей голос був набагато чіткіший, ніж той, яким Лія користувалась, говорячи через Фаладу.

— Це не мій брат. Вбивця Польоту — це не Елден. Він би ніколи не зробив таких жахливих речей. Він завжди був ніжним і люблячим.

«Люди змінюються, — подумав я. — Як мій батько або я в товаристві Берті. Пам’ятаю, дивувався, чому така наче непогана людина, як я, робить такі паскудні речі».

— Якщо він живий, — промовив Снаб, — то в полоні. Але я в це не вірю. Думаю, що він загинув, як і багато моїх родичів.

— Я теж так думаю, — сказав я.

І це не був обман. Бо, певна річ, Елден, якого вона знала, — той, хто тримав її за руку, коли вони досліджували таємні ходи палацу, хто слухав русалчині пісні, — той Елден загинув. Те, що лишилось, — маріонетка Гогмагога.

Ми зупинились. Її горло заворушилось, і Снаб заговорив. Від надмірного черевомовлення, їй, мабуть, уже було боляче, хоч Снаб і був її найкращим провідником; але вона мала висловити все, що так довго тримала в серці.

— Якщо він у полоні, я його визволю. Якщо мертвий, я помщусь за нього, щоб зняти прокляття з цієї сумної країни. Це моя робота, а не твоя, сину Адріана Боудітча.

Я не був його сином, лише спадкоємцем, але, схоже, не час їй про це казати.

— Можна навіть не сумніватись, що Вбивця Польоту вирушив у Темний Колодязь, принцесо. Там він чекатиме, доки місяці поцілуються і шлях відкриється. Ти можеш його знайти?

Вона кивнула, але вигляд у неї був невпевнений.

— Проведеш нас туди? Бо ми нізащо не знайдемо його самі. Ти допоможеш нам, якщо я пообіцяю, що ти сама вирішиш долю Вбивці Польоту, коли ми з ним зустрінемось?

Відповіді не було довго. Вона не була певна, що я дотримаюсь обіцянки, і правильно вагалась. Якщо вона впізнає Елдена і не зможе примусити себе його вбити — навіть такого, який він зараз, — чи зважу я тоді на її бажання і чи дозволю залишити його в живих? Я згадав понівечене обличчя Дори та її чисте серце. Згадав відвагу Персі, за яку він, найімовірніше, вже заплатив високу ціну. Згадав сірих біженців, які пробиралися з Узбе­режжя, шукаючи притулку, якого, мабуть не існувало. Покладіть зранених і проклятих людей на одну шальку терезів, а ніжне серце принцеси — на другу, і вони ніколи не зрівноважаться.