Ми вийшли під дощ. Раптом Радар майнула вниз сходами тролейбусного депо, повз червоно-білий стовп із кам’яним метеликом зверху. Якусь мить вона нюшкувала в ожині. Я побачив ремінець викинутого мною рюкзака, а потім почув те, чого найменше очікував, але впізнав одразу. Радар риссю примчала зі своєю пищавкою-мавпочкою в зубах. Вона поклала її мені до ніг і дивилась на мене, метляючи хвостом.
— Хороша дівчинка, — похвалив я і передав цяцьку Аю. У нього були кишені. А в мене не було.
Широка дорога, що вела до палацу, була безлюдна, але не порожня. Тіло Рудої Моллі зникло, але кістки нічних солдатів, які прийшли по нас, були розкидані навколо ярдів на сорок, і більшість із них були поховані під купами мертвих метеликів.
Лія зупинилась біля підніжжя сходів, нахиливши голову й прислухаючись. Ми приєднались до неї. Я теж це почув: щось схоже на високе жалібне квиління, наче свист вітру серед карнизів даху зимової ночі. Цей звук здіймався і падав, шугав угору аж до вереску, а потім знову провалювався в стогін.
— Господи, що це? — прошепотіла Джая.
— Голос смутку й горя, — сказав я.
— А де Снаб? — запитав Айота.
Я похитав головою:
— Мабуть, йому не сподобався дощ.
Лія рушила Шляхом Ґаллієнів до палацу. Я поклав руку їй на плече й зупинив.
— Нам треба зайти ззаду й вийти біля ігрового поля. Я не можу знайти цю дорогу, бо малий гімнюк на ім’я Пітеркін повитирав ініціали містера Боудітча, але ти точно знаєш, як туди дістатись.
Лія поклала руки на свої стрункі стегна й роздратовано вп’ялась у мене поглядом. Вона тицьнула туди, звідки долинало голосіння Хани, яка оплакувала свою доньку. Потім, на випадок моєї непролазної тупості, ще й підняла руку високо над головою.
— Принцеса має рацію, Чарлі, — сказав Айота. — Навіщо йти туди, якщо ми можемо уникнути зустрічі з цією сучкою, ввійшовши в парадні двері?
Певна річ, це були слова розсудливої людини, але існував інший момент, важливіший, як на мене.
— Бо вона їсть людську плоть. Я абсолютно впевнений, що саме тому її й вигнали з країни велетнів, хай як ви її тут називаєте. Ти це розумієш?
Лія подивилась мені в очі. Дуже повільно вона кивнула й показала на револьвер у мене при боці.
— Так, — сказав я. — І є ще одна причина, міледі. Дещо ти маєш побачити.
Ми ще трохи пройшли Шляхом Ґаллієнів, а потім Лія звернула на бокову дорогу, дуже вузьку, майже провулок. Вона впевнено вела нас лабіринтами вулиць. Я сподівався, що вона знає, що робить, адже минуло багато років, відколи вона була тут востаннє. З іншого боку, у нас був орієнтир — тужливе виття Хани.
Мене наздогнали Джая та Еріс. Еріс була похмура й напружена. Джая — приголомшена. Вона сказала:
— Будинки не стоять на місці. Я знаю, що це божевілля, але це правда. Коли відводжу погляд, то краєм ока бачу, що вони змінюються.
— А мені все вчуваються якісь голоси, — додав Ай. — Це місце якесь… не знаю… одержиме злими духами.
— Бо так і є, — підтвердив я. — А ми проведемо сеанс екзорцизму і, хоч кров з носа, а видушимо всю нечисть.
— Екзерсису? — перепитала Еріс.
Завивання Хани неухильно голоснішали.
— Не звертай уваги, — сказав я. — Не все зразу. Крок за кроком.
Лія провела нас якимось провулком, де будинки стояли так близько один до одного, що здавалось, наче ми пролазимо через вузьку розколину в печері. Я бачив, як цеглини одного будинку і камені іншого повільно рухались всередину й назовні, ніби ті будинки дихали.
Ми вийшли на вулицю, яку я впізнав. Це був бульвар із розділовою смугою, зарослою бур’янами, обабіч якого вишикувались колись розкішні елітні крамниці, які обслуговували королівських осіб та їхніх лизоблюдів. Айота простяг руку, щоб торкнутися величезної жовтої квітки (а може, й зірвати), і я вхопив його за руку.
— Навіть не думай, Аю! Вони кусаються!
Він глянув на мене:
— Справді?
— Справді.
Тепер мені було видно верхівки даху величезного будинку Хани, який стояв упоперек дороги. Лія звернула праворуч і рушила вздовж розбитих вітрин, дивлячись крізь завісу дощу на пустельну площу з пересохлим фонтаном. Тепер скорботне волання Хани, коли її ридання вчергове здіймались і переростали у вереск, неможливо було витримати. Лія нарешті озирнулась. Вона жестом підкликала мене, але заспокійливо погладила рукою повітря, мовляв,
Я нахилився до Радар і прошепотів їй, щоб вона не шуміла, а потім приєднався до принцеси.
Хана сиділа на своєму прикрашеному коштовностями троні. На колінах у неї лежало тіло дочки. Голова Рудої Моллі звисала з одного боку трону, ноги — з другого. Цього ранку не чутно було пісень про «Любого Джо». Хана погладила короткі настовбурчені помаранчеві пасемця Моллі, потім підняла свою бугрувату фізіономію, підставивши її під патьоки дощу, й знову завила. Вона підклала одну м’ясисту руку під шию вбитої, підняла її голову й розцілувала лоб Моллі та рештки її закривавленого рота.
Лія вказала на неї, а потім запитально підняла руки долонями назовні, мовляв,