— Тоді, коли я її бачив, вона не була старенька. Тоді вона жадала крові. А всередині моторошно? Опудала тварин? Годинник, який стежить за тобою котячими очима? У підвалі бензопила? Діти кажуть, він може бути маніяком.
— Він не маніяк, а в будинку не моторошно. — То була правда. Моторошно в сараї. Те химерне дріботіння було моторошним. І Радар:
— Ну добре, — сказав Енді. — Повідомлення я тобі передав. А є ще щось заточити? Печиво?
— Нє-а. — Печиво було вдома в містера Боудітча. Шоколадно-зефірне й пеканове пісочне, напевно, з крамниці «Тіллер і сини».
— Окей. Бувай, чувачелло.
— Бувай, Жовта Загрозо.
Перезирнувшись, ми розсміялись. І на хвилину-дві здалося, що нам знов одинадцять.
У суботу я сфоткався з Радар. Довгий повідець справді знайшовся в передпокої — висів біля зимової куртки, під якою стояла пара старомодних калош. Я хотів був перевірити кишені куртки, просто подивитися, що там, але сказав собі, що це нишпорення. До повідця кріпився запасний нашийник, але без жетона: собака містера Боудітча не відсвічувала, ха-ха, на радарах міської влади. Ми рушили стежкою до хвіртки й почекали на появу Білла Гаррімена. Він прибув пунктуально, за кермом пошарпаного старого «мустанга». Вигляд у нього був такий, наче він лише рік тому отримав університетський диплом.
Коли він припаркувався й вийшов з автівки, Радар кілька разів для порядку загарчала. Я сказав, що він свій, і вона затихла, тільки вистромила носа крізь іржаву хвіртку, щоб понюхати холошу його штанів. І знову загарчала, коли він простягнув руку понад хвірткою, вітаючись зі мною.
— Захисниця, — зауважив він.
— Напевно.
Я очікував, що в нього буде велика камера (мабуть, бачив таке у фільмі на каналі «Тернер Класик» про войовничих газетних репортерів), але він нас сфоткав на свій телефон. Після двох-трьох знімків спитав, чи може вона сісти.
— Якщо сяде, опустися біля неї на коліно. Гарний вийде знімок. Просто хлопець і його собака.
— Вона не моя, — заперечив я, а сам подумав, що насправді моя. Принаймні тимчасово. Я дав Радар команду «сидіти», хоча не знав, чи вона виконає. Але вона виконала, миттєво, наче тільки цієї команди й чекала. Я став на коліно біля неї. І помітив, що місіс Річленд вийшла зі свого будинку й дивиться, затіняючи очі долонями.
— Обійми її, — попросив Гаррімен.
Я виконав прохання, і Радар лизнула мене в щоку. Це мене насмішило. І саме цю фотографію надрукували в наступному випуску «Сан». І не лише там, як виявилося.
— А як там у будинку? — спитав Гаррімен, показуючи пальцем.
Я знизав плечима.
— Як у будь-якому іншому будинку. Нормально. — Хоча я й не знав, бо бачив тільки коридор Старого Читва, кухню, вітальню і передпокій.
— Тобто нічого незвичного? Бо на вигляд — страшненький будинок з примарами.
Я розтулив був рота, хотів сказати, що телевізор там — з докабельних часів, не кажучи вже про стрімінг, але вчасно стулив. Мені спало на думку, що Гаррімен перейшов від фотографування до інтерв’ю. Принаймні намагався. Він новачок, ще незграбний.
— Нє, просто будинок. Я вже піду.
— Ти піклуватимешся про собаку, доки містер Боудітч не випишеться з лікарні?
Цього разу я простягнув руку. Радар не загарчала, але подивилась уважно: ану ж як щось дивне буде?
— Сподіваюся, фотографії нормальні. Ходімо, Радар.
Я пішов до будинку. А коли озирнувся, Гаррімен переходив дорогу, щоб побалакати з місіс Річленд. З цим я нічого вдіяти не міг, тому пішов на задній двір, а Радар крокувала за мною назирці. Я помітив, що, трохи походивши, вона розім’ялася.
Я поклав драбину під задній ґанок. Ще там знайшлася лопата для згрібання снігу й великий старий секатор, так само іржавий, як засув на хвіртці, і користуватися ним, певно, так само важко. Радар зорила на мене з середини східців, і це було так мило, що я не втримався і зробив ще фото. Я дурів від неї. Сам це розумів і не проти був визнати.
Під кухонною раковиною стояли засоби для чищення, лежала охайна купка паперових пакетів для харчів з логотипом «Тіллера». Також там знайшлися гумові рукавички. Натягнувши їх, я взяв пакет і пішов збирати какашки. Чимало назбирав.
У неділю я знову почепив на Радар повідець і повів її вниз пагорбом до нашого будинку. Спочатку вона рухалася повільно, як через артрит у стегнах, так і тому, що, вочевидь, не звикла відходити далеко від дому. Вона все озиралася на мене для заспокоєння, і мене це розчулило. Та за якийсь час пішла спокійніше і впевненіше, зупиняючись, щоб обнюхати телефонні стовпи й подекуди присісти, аби інші собаки, які пробігатимуть поруч, знали: тут була Радар з дому Боудітча.
Тато був удома. Спершу Радар сахнулася від нього й загарчала, та коли він простягнув руку, обережно підійшла її понюхати. Ще пів шматочка вареної ковбаски закріпили угоду. Ми побули вдома з годинку. Тато розпитав про фотосесію і посміявся, коли я розказав, як Гаррімен пробував розпитати про інтер’єр і як я його відшив.
— Якщо залишиться в новинарній справі, то навчиться, — сказав тато. — «Віклі Сан» — це стартовий майданчик для його кар’єри.