Казка полностью

Четверо сірих тулилися до дальньої стіни. На них були мішкуваті штани й робочі блузи, схожі на те, в чому був одягнений Персі, але жоден із них не був Персі. Побачивши нас, один бідолаха підняв фартух і прикрив те, що залишилось від обличчя. Інші просто спостерігали. Напівстерті риси їхніх облич виявляли різний ступінь розгубленості й переляку. Я ввійшов, відмахнувшись від спроб Лії потягти мене далі коридором. Один за одним члени кухонної команди падали на коліна й підносили долоні до чола.

— Нє, нє, підведіться, — сказав я і був трохи збентежений тим, як ревно вони підкорились. — Я не заподію вам нічого поганого, але де Персі? Персіваль? Я знаю, він був одним з вас.

Вони перезирнулись, подивились на мене, потім на мою собаку, потім на Айоту, котрий громадився поряд зі мною… і, звісно, вони нерішуче поглядали на принцесу, яка знову прийшла в палац, котрий називала домом. Нарешті той, що ховав обличчя, опустив фартух і вийшов наперед. Він тремтів. Я позбавлю вас від його невиразної мови. Сяк-так його можна було зрозуміти.

— Нічні солдати прийшли по нього і схопили. Він затрусився, а потім знепритомнів. Вони винесли його. Я думаю, що він міг померти, пане, бо їхні доторки вбивають.

Це я знав, але вони не завжди вбивали, бо я помер би ще кілька тижнів тому.

— Куди його забрали?

Вони похитали головами, але в мене з’явилась надія: якщо Верховний Володар захотів допитати Персі — Персіваля, — значить, він ще може бути живий.

Тим часом Лія щось побачила. Вона кинулась через усю кімнату до великого острова для приготування їжі в центрі. На ньому лежав стос паперів, перев’язаний мотузкою, і гусяче перо. Опахало в нього було темне від бруду, а вістря — темне від чорнила. Вона схопила те й друге, а потім зробила нетерплячий обертальний жест: нам треба йти. Вона, звісно, мала рацію, але їй довелося змиритися з невеликим відхиленням від маршруту й завітати до помешкання, де я вже якось побував. Я був у боргу перед Персівалем. Ми всі були. І ще перед Келліном, Верховним Володарем.

Я був перед ним у боргу, а як відомо, умівши брати, умій і віддавати.

Недалеко від кухні коридор закінчувався високими дверима, які були перехрещені масивними металевими смугами. На дверях був напис літерами заввишки футів зо три. Дивлячись прямо, я зміг прочитати слова: «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Коли я повернув голову так, щоб подивитися на них бічним зором, якого так не вистачало Кла, то слова перетворились на клубок рунічних символів… які, я впевнений, легко могли розібрати мої соратники.

Лія вказала на мене. Я підійшов до дверей і промовив чарівні слова. Засуви з того боку, грюкнувши, попадали, і двері зі скрипом відчинились.

— Шкода, що ти не спробував зробити це в «Малейн», — сказала Еріс. — Ти б позбавив нас багатьох нещасть.

Я міг би сказати, що мені це на думку не спало, і це була правда, але не вся.

— Я тоді ще не був принцом. Я ще…

— Що? — запитала Джая.

«Ще перетворювався, — подумав я. — “Глибока Малейн” була моїм коконом».

На щастя, мені не довелось пояснювати далі. Лія поманила мене однією рукою, а другою сіпнула за рештки моєї сорочки. І вона, безумовно, мала рацію. Слід зупинити апокаліпсис.

Коридор за цими дверима був набагато ширший і весь завішаний гобеленами, на яких чого тільки не було зобра­жено: від пишних королівських весіль і балів до сцен полювання й пейзажів з горами та озерами. Мені особливо запам’ятався один гобелен з вітрильником у випростаних клешнях якогось гігантського глибинного ракоподібного. Ми пройшли щонайменше пів милі, перш ніж дістались до двостулкових дверей футів з десять заввишки. На одній стулці був банер із зображенням літнього чоловіка в довгій, до підлоги червоній мантії. На голові в нього була корона, яку я бачив на Вбивці Польоту — тут помилки бути не могло. На другій стулці була зобра­жена набагато молодша жінка, також із короною на білявих локонах.

— Король Джан і королева Кова, — промовила Джая. Голос у неї був м’який і благоговійний. — У мами була подушечка з вишитими їхніми обличчями. Нам не дозволено було до неї торкатись, не те що голову класти.

Мені не потрібно було промовляти тут ім’я Лії; двері відчинилися всередину від її доторку. Ми вийшли на широкий балкон. Від кімнати внизу віяло огромом, але сказати напевне було важко, бо було дуже темно. Лія тихо відійшла ліворуч, ковзаючи в сутінках, аж доки майже зовсім зникла. Щось ледь чутно писнуло, запахло газом, і в темряві над нами й навколо почулось тихе шипіння. А потім, спочатку один за одним, а далі по два й по три засяяли газові світильники. Їх було, мабуть, більше сотні, й вони, розташовані колом, охоплювали всю величезну кімнату. Ще більше їх спалахнуло в гігантській люстрі з густим плетивом спиць. Я розумію, що слова величезний, гігантський, здоровенний вже намозолили вам очі. Але краще звикніть до них, бо саме таким усе й було — принаймні до того, як ми потрапили у справжнісіньке жахіття клаустрофоба, про що я скоро розповім.