Радар на той час закуняла біля канапи, на якій колись п’яний тато валявся у відключці. Нахилившись, він скуйовдив їй шерсть.
— Уявляю, яким моторчиком вона була в розквіті сил.
Я згадав оповідку Енді про страхітливого звіра, з яким він зіткнувся чотири-п’ять років тому, і кивнув.
— Пошукай там, чи нема в нього собачих ліків від артриту. А ще їй, мабуть, треба дати пігулку від серцевого хробака[14].
— Подивлюся. — Я причепив їй до нашийника раніше знятий повідець. Вона підвела голову. — Нам пора повертатися.
— Не хочеш залишити її тут на день? По-моєму, їй комфортно.
— Ні, треба відвести її додому.
Якби тато спитав чому, я б сказав правду: бо Говарду Боудітчу це може не сподобатися. Але він не спитав.
— Добре. Підвезти вас?
— Не треба. Я думаю, якщо підемо повільно, з нею все буде в порядку.
Так і сталося. Дорогою назад на пагорб Радар залюбки нюхала траву, яка росла не на її подвір’ї.
У понеділок удень перед домом зупинився охайний зелений фургончик з написом «ТІЛЛЕР І СИНИ» (золотими літерами, тільки так). Водій спитав, де містер Боудітч. Я пояснив, і він передав мені пакети через хвіртку з таким виглядом, наче то звична справа, тож, мабуть, так і було. Я вписав суму в порожній чек з татовим підписом — жахаючись від думки про сто п’ятдесят баксів за три пакети харчів — і передав водієві. Там були каре ягняти й фарш із яловичої вирізки, які я поклав у морозилку. Їсти його продукти я не збирався (за винятком печива), але й дати їм зіпсуватися не міг.
Попоравшись із цим, я спустився в підвал. Двері за собою зачинив, щоб Радар не пішла слідом. Підвал був анітрохи не маніяцький, просто затхлий і запорошений, наче сюди давно ніхто не навідувався. На стелі світили лапми денного світла, одна блимала й могла от-от згаснути. Під ногами була груба бетонна підлога. На вбитих у стіну кілках висіли інструменти, серед яких була й коса, схожа на ту, яку носить з собою мультяшна Смерть.
Посередині приміщення височів накритий тканиною верстак. Я підняв чохол, щоб зазирнути одним оком, і побачив частково зібраний пазл, у якому, здавалося, був мільярд шматочків. З того, що я бачив (коробки, щоб порівняти, не було), мала вийти гірська лука зі Скелястими горами на тлі. На краю верстака, біля розсипаних шматочків пазла, стояв розкладний стілець. З шару пилюки на сидінні я зробив дедуктивний висновок, що містер Боудітч давненько не складав свого пазла. Може, взагалі закинув це діло. Я б точно закинув: зібрати залишалося нудне чисте блакитне небо без жодної хмаринки, яка б порушувала цю монотонність. Може, я занадто довго про це розповідаю, довше, ніж воно заслуговує… але з іншого боку, може, й ні. Було в цьому щось печальне. Тоді я не міг описати причину цього смутку, але тепер я старший і думаю, що зможу. Його навіював пазл, але також антикварний телевізор та коридор Старого Читва. Навіювали заняття старого самітника, і пилюка — на складаному стільці, книжках і журналах — свідчила, що ці заняття теж занепадають. Лише пральна машина й сушарка в підвалі мали такий вигляд, наче ними регулярно користуються.
Я обережно опустив чохол на пазл і оглянув шафку між піччю та бойлером для води. Вона була старомодна, з купою шухлядок. В одній я знайшов болти, в другій — плоскогубці й ключі, стоси перев’язаних гумкою чеків — у третій, стамески й точильний камінь (мабуть, то був він) — у четвертій. Камінь я поклав у кишеню, узяв косу й пішов нагору. Радар хотіла на мене пострибати, але я їй наказав триматися далі, щоб ненароком не напоролася на лезо.
Ми вийшли на заднє подвір’я, де на телефоні в мене буде чотири поділки, я точно знав. Я сів на сходинку, Радар сіла біля мене. Я відкрив «Сафарі», набрав запит «як точити точильним каменем», переглянув кілька відео і взявся до роботи. Невдовзі коса була вже гостренькою.
Я зробив фото, щоб показати містерові Боудітчу, а потім поїхав на вéлику до лікарні. Прийшов, а він спить. Поїхав назад у надвечір’я і погодував Радар. Трохи заскучав за бейсболом.
Ну… може, більше ніж трохи.
У вівторок після обіду я почав косити високий бур’ян — спершу на передньому дворі, потім на задньому. Приблизно через годину я подивився на свої почервонілі руки й зрозумів, що треба обережніше, бо скоро натру там пухирі. Я причепив до Радар повідець, повів її до нас додому й знайшов у тата в гаражі пару робочих рукавиць. Ми рушили назад, нагору пагорбом, йдучи повільно, пам’ятаючи про хворі стегна Радар. Я колошкав траву, поки Радар дрімала, а потім погодував її та на цьому завершив день. Тато посмажив гамбургери на мангалі, і я з’їв три. На десерт у нас був вишневий коблер.