Казка полностью

— Еге ж. Це було ризиковано, але ми впорались.

— Сходи між стінами вели прямо в оту підземну камеру?

— Так, Елден знав два шляхи. Той і ще один з маленької кімнатки, повної одягу. Можливо, існують і ще якісь, але якщо й так, він мені ніколи їх не показував.

— То чому ж ми пішли довгим шляхом?

«І мало не впали», — подумки додав я.

— Бо було відомо, що Вбивця Польоту не може пройти більше кількох кроків. Тому сходи між стінами були безпечніші. І я не хотіла зіткнутися з його компанією, але в кінці вже не було вибору.

— Якби ми не зупинилися біля помешкання Верховного Володаря… Айота міг би залишитись живим!

— Ми зробили те, що мали зробити, Чарлі. Ти мав рацію щодо цього. Я помилялась. Багато в чому помилялась. Я хочу, щоб ти це знав, і хочу, щоб знав ще дещо. Тепер я потворна від носа й донизу.

— Ти не…

Вона підняла руку:

— Цить! Ти бачиш у мені подругу, за це я люблю тебе і завжди любитиму. Інші цього не роблять і не робитимуть. Утім, як королева, я мушу вийти заміж, поки не стану набагато старша. Потворна я чи ні, знайдеться багато охочих обійняти мене, принаймні з вимкненим світлом, а народити спадкоємця можна й без поцілунків. Але чоловіки, які проїхались на сонячному годиннику, зробивши хоч одне коло, стають стерильними. А жінки — безплідними. Сонячний годинник дарує життя, але й забирає його.

Що, як я припускав, пояснює причину відсутності маленьких Боудітчів.

— Але Петра…

— Петра! — Лія презирливо засміялась. — Петра хотіла лише бути королевою руїни, яку створив мій брат. І хай там як, вона була безплідна. — Лія зітхнула, випила цілу склянку чаю й налила ще одну. — Вона була божевільна, а ще жорстока. Якби Лілімар і Емпіс потрапили в її пазурі, вона знову й знову кружляла б на тому сонячному годиннику. Ти ж сам бачив, яка вона.

Ще б пак. І відчув на власній шкурі. І досі відчував, хоч її отрута вийшла з моєї рани, а замість болю мене тепер терзав страшенний свербіж. Правда, Дора божилась, що він мине з часом.

— Елден був ще однією причиною того, що я не поспішала побачитися з тобою, Чарлі, хоч думки про тебе ніколи не йшли мені з голови і, гадаю, ніколи не підуть.

Я мало не запитав її, чи вона справді впевнена в тому, що я замолодий для неї, але промовчав. По-перше, я жодним чином не міг претендувати на роль чоловіка королеви, тим паче — короля. По-друге, в мене був батько, який відчайдушно сподівався, що я ще живий. Була ще й третя причина для повернення додому. Загроза, яку Гогмагог становив для нашого світу, можливо, минула (принаймні на деякий час), але існувала також загроза, яку наш світ становив для Емпісу. Тобто якби наш світ дізнався про його існування і про те, що він, з усіма його незліченними багатствами, легко досяжний із такого собі сарайчика в Іллінойсі…

— Ти був там, коли я вбила брата. Я любила його таким, яким він колись був. Намагалась бачити таким, яким він колись був. Але ти змусив мене побачити монстра, яким він став. І щоразу, коли я дивлюсь на тебе, згадую його і те, що зробила. Згадую, чого це мені коштувало. Ти розумієш?

— Це не був поганий вчинок, Ліє. Це був гарний вчинок. Ти врятувала королівство, і не тому, що хотіла стати королевою. Ти врятувала його, бо його треба було врятувати.

— Це правда, і не треба фальшивої скромності між нами двома, які пережили стільки всього разом, але ти й досі не розумієш. Я знала, ясно тобі? Що Вбивця Польоту був моїм братом. Клаудія розповіла мені багато років тому, а я назвала її брехухою. Коли я з тобою, я завжди нагадую собі, що мала зробити це раніше. Мене стримувала егоїстична потреба любити спогади про нього. Коли королівство страждало, я годувала своїх гусей, доглядала свій садок і жаліла себе. Ти… вибач, Чарлі, але коли я тебе бачу, то бачу свій сором. Що я зволіла бути німою селянкою тоді, як моя країна і мій народ поволі вмирали навколо мене. І весь цей час я знала.

Вона плакала. Я потягнувся до неї. Вона похитала головою і відвернулась, наче не хотіла, щоб я побачив її сльози.

Я сказав:

— Якраз коли ти прийшла, я думав про свій поганий вчинок. Ганебний вчинок. Можна я тобі розповім?

— Якщо хочеш. — Вона все ще не дивилась на мене.

— У мене був друг Берті Берд. Хороший друг, але не хороший друг, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Я пере­жив важкі часи після смерті матері. Батько також, але я не дуже переймався його важкими часами, бо був просто дитиною. Я знав тільки те, що він був мені потрібен, а його не було поруч. Мені здається, ти маєш мене зрозуміти.

— Ти ж знаєш, я розумію, — сказала Лія і випила ще чаю. Вона майже спорожнила глек, а він був великий.

— Ми з Берті зробили кілька поганих вчинків. Але той, про який я згадував… там був парк, яким ми зазвичай повертались додому після школи, щоб скоротити шлях. Парк Кавано. І от одного разу ми побачили там каліку, який годував голубів. На ньому були шорти, а на ногах — великі скоби. Ми з Берті вважали, що в нього дурнуватий вигляд. Берті називав його Робо-Чувак.

— Я не знаю, що це зна…