— Я розмовляв сам із собою, — сказав я, і, може, так воно й було. Зрештою, Радар навіть не підняла голови жодного разу.
Зазирнув до мене й Кла. Він не заморочувався прикладанням долоні до лоба, не сідав, а просто громадився над ліжком.
— Ти змахлював. Якби грав чесно, я б тебе завалив, принц ти там чи не принц.
— А що ти хотів? Ти важив принаймні на сотню фунтів більше за мене і рухався швидше. Можна подумати, ти б не вчинив так само на моєму місці.
Він засміявся:
— Ти мене підловив, визнаю, та тільки думаю, не доведеться тобі більше ламати бойову палицю об чиюсь шию. Збираєшся одужувати?
— Якби ж я знав.
Він знову засміявся і рушив до готових злетіти фіранок.
— У тебе міцна шкура, скажу я тобі.
І пішов. Звісно, якщо він взагалі приходив. «У тебе міцна шкура» — це вислів з якогось старого фільму на ТСМ, який ми дивилися з татом, коли він пив. Не пам’ятаю назву, тільки те, що там знімався Пол Ньюмен у ролі індіанця. Ви вважаєте, що в деякі речі в моїй історії важко повірити? Спробуйте уявити Пола Ньюмена індіанцем. Оце вже точно насильство над достовірністю.
Тієї ночі — чи якоїсь іншої, точно не скажу — я прокинувся від гарчання Радар і побачив Келліна, Верховного Володаря власною персоною, який сидів біля мого ліжка у своєму химерному червоному смокінгу.
— Тобі гіршає, Чарлі, — промовив він. — Тобі кажуть, що рана вже має кращий вигляд, і, може, так воно і є, але інфекція пішла вглиб. Скоро в тебе там все закипить. Твоє серце розбухне й розірветься. А я на тебе вже чекатиму. Я і мій загін нічних солдатів.
— Наставляй кишеню ширше, — відповів я, але це було безглуздо, бо в нього нічого й нічим було наставляти. Він був мертвий ще до того, як до нього дісталися щури. — Забирайся геть, зраднику.
Він пішов геть, але Радар усе гарчала. Я прослідкував за її поглядом і в сутінках побачив Петру. Вона посміхалась мені, шкірячи заточені зуби.
Дора часто спала в передпокої, тож, почувши мій крик, прибігла на своїх викривлених ногах. Вона не запалювала газових світильників, але принесла торпедоподібний ліхтар. Запитала, чи в мене все гаразд і чи рівномірно б’ється серце, бо всім доглядальницям було наказано слідкувати за будь-якими змінами в його ритмі. Я сказав, що гаразд, але вона все одно зміряла мені пульс і перевірила останню припарку.
— Може, то були привиди?
Я показав у куток.
Дора почовгала туди у своїх чудових парусинових черевиках і підняла ліхтар. Там нікого не було, але насправді я це знав і так, бо Радар знову заснула. Дора нахилилась і поцілувала мене в щоку, наскільки дозволяв її вигнутий рот.
— Аасд, аасд, все гаразд. А тепер спи, Чарлі. Спи й одужуй.
Приходили до мене й живі. Кемміт і Квіллі; потім по-хазяйськи, наче до себе, ввалився Стукс. Його розрізана щока була зашита десятком чорних кривуватих стібків, що нагадало фільм про Франкенштайна, який ми дивились із татом по ТСМ.
— Залишиться паскудний шрам, — бідкався він, розтираючи шов. — Не бути мені більше красунчиком.
— Стуксе, ти ніколи й не був красунчиком.
Клаудія приходила часто, й одного дня — вже коли я почав подумувати, що таки виживу, — з нею прийшов док Фрід. Одна з доглядальниць штовхала його поперед себе в інвалідному візку, який, мабуть, належав королю, не інакше, бо спиці коліс, схоже, були з чистого золота. Мій давній заклятий ворог Крістофер Поллі обхезався б від заздрощів.
Скалічену й інфіковану ногу Фріда ампутували, й було помітно, що він дуже страждає від болю, але в нього був вигляд людини, яка житиме. Я був радий його бачити. Клаудія обережно зішкребла мою поточну припарку і промила рану. Потім вони схилились над нею, майже торкаючись головами.
— Загоюється, — промовив Фрід. — Що ви скажете?
— ТАК! — гаркнула Клаудія. Вона й справді тепер чула, принаймні трохи, але мені здавалося, що вона так і буде до кінця життя розмовляти отим характерним безбарвним криком. — ПЛОТЬ РОЖЕВА! ЖОДНОГО ЗАПАХУ, ХІБА ЩО ВІД ВДОВИНОГО ЛИШАЙНИКА В ПРИПАРЦІ!
— А може, інфекція ще там, — сказав я. — Може, пішла вглиб.
Клаудія з Фрідом здивовано перезирнулись. Доку дуже боліло й було не до сміху, тож Клаудія зробила це за нього.
— ЩО ЗА ДУРНА ІДЕЯ? ЗВІДКИ ВОНА В ТЕБЕ?
— А що, ні?
— Хвороба може ховатися, принце Чарлі, — сказав док Фрід. — Але інфекція — це вистава напоказ. Вона смердить і утворює гнійники. — Він повернувся до Клаудії. — Скільки навколишньої тканини вам довелось прибрати?
— ДО ЛІКТЯ І МАЙЖЕ ДО ЗАП’ЯСТЯ! ДОБРЯЧЕ ВОНА ЙОГО ГРИЗОНУЛА, І ТЕПЕР ТАМ БУДЕ ЗАПАДИНА, БО М’ЯЗ БІЛЬШЕ НЕ ВИРОСТЕ. ТАК ЩО, МАБУТЬ, НЕ ГРАТИ ТОБІ БІЛЬШЕ В ІГРИ, ШАРЛІ.
— Але ти зможеш колупатися в носі обома руками, — заспокоїв мене Фрід і насмішив.
Сміятись було добре. Відтоді як я повернувся з Темного Колодязя, яких тільки нічних жахіть не бачив, а от смішного було мало.
— А ти ляж, — сказав я, — і хай дадуть отого знеболювального, що в них є. Маленькі листочки для жування. У тебе вигляд гірший, ніж у мене.
— Я одужую, — сказав він. — І, Чарлі… ми завдячуємо тобі своїми життями.