Казка полностью

Це була правда, але не вся. Вони також завдячували Снабові, наприклад. Він пішов туди, куди йдуть усі Снаби, хоча міг з’явитися саме тоді, коли треба (у нього був спосіб це зробити). А от Персіваль — зовсім інша річ. Сам він не приходив побачитись зі мною, тож я сказав, щоб його запросили. Він сором’язливо ввійшов у кімнату з легкокрилими фіранками, вдягнений у білий кухарський одяг, притискаючи до грудей високу шапку-берет. Я подумав, що то був ток[80] емпісаріанського шеф-кухаря.

Він глибоко вклонився і віддав честь тремтливою рукою. Він ніяковів і уникав дивитись на мене, аж доки я не запропонував йому сісти й випити холодного чаю. Я подякував йому за все, що він зробив, і сказав, що був дуже радий його бачити.

Це додало трохи невимушеності нашій розмові, а потім він і зовсім розговорився. Персіваль розповів мені такі новини про Лілімар, яких більше ніхто не потурбувався розказати. Думаю, це тому, що він дивився на них з точки зору людини праці.

Вулиці чистили, сміття й бите каміння вивозили. Сотні людей, які прийшли в столицю, щоб допомогти скинути прогниле правління Елдена, роз’їхались по своїх містах і фермах, але сотні інших замінили їх, прибувши сюди виконати свій обов’язок перед королевою Лією, перш ніж повернутись у свої домівки в таких місцях, як Узбережжя й Деск. Мені це нагадало проєкти WPA[81], про які я читав у школі. Вікна мили, сади пересаджували, а ті, що розумілися на водопровідній справі, запускали фонтани один за одним. Мертвих, які нарешті упокоїлись, перепоховали. Повідчинялись деякі крамниці, ще більше крамниць ось-ось теж мали запрацювати. Голос Персіваля все ще був нерозбірливий і спотворений, іноді його важко було зрозуміти, але я позбавлю вас од цього.

— Скло в трьох шпилях змінюється що не день, принце Чарлі! Від отого потворного темно-зеленого до блакит­ного, яким воно й було в давні часи! Розумні люди, які пам’ятають, як усе було облаштоване раніше, знову розвішують тролейбусні дроти. Мабуть, вагони поїдуть не скоро, та й ламались ті кляті штуки постійно і в кращі часи, але було б чудово, якби вони знову бігали по місту.

— Я не розумію, як вони можуть їздити, — сказав я. — Електрики немає, хіба що маленький генератор на одному з нижніх рівнів палацу, що його, я гадаю, привіз мій друг містер Боудітч.

Персіваль спантеличено дивився на мене. Він не зрозумів слова електрика, яке, мабуть, прозвучало англійською, а не емпісаріанською мовою.

— Енергія, — пояснив я. — Звідки тролейбуси беруть енергію?

— А! — Його обличчя, ще бугристе, але вже здоровішого вигляду, просяяло. — Ну так енергію дають станції, звичайно. Це…

І цього разу прозвучало слово, якого вже я не зрозумів. Він зробив хвилястий рух однією рукою.

— Станції на річці, принце Чарлі. На потоках, якщо вони великі. А ще з моря, о, там така грандіозна станція в Узбережжі.

Я думаю, він говорив про якийсь вид гідроелектроенергії. Якщо так, то мені так і не вдалось дізнатися, як вона зберігалась. Багато що в Емпісі залишилось для мене загадкою. Порівняно з тим, як та енергія взагалі може існу­вати — і де, — запитання про її зберігання здавалось мізерним. Майже безглуздим.

Сонце сходило, сонце заходило. Люди приходили, люди йшли. Хтось мертвий, хтось живий. Та, яку я хотів побачити найбільше — яка ходила зі мною в колодязь, — не приходила.

Аж раптом одного дня вона прийшла. Дівчина-гусопаска, яка тепер стала королевою.

Я сидів на балконі за фіранками, дивився на центральну площу палацу, пригадуючи щось неприємне, коли білі завіски пурхнули назовні, а не всередину кімнати, і вона увійшла. На ній була біла сукня, підперезана на тонкій (усе ще надто тонкій) талії тонким золотим ланцюжком. На голові не було корони, та на одному пальці виднівся перстень, де з коштовного каміння був викладений метелик. Я здогадався, що то королівська печатка, якою вона послуговується, коли носити золотий головний убір надто клопітно.

Я встав і вклонився, але перш ніж приклав руку до чола, вона взяла її, стиснула й поклала собі між грудей.

— Нє, нє, не треба, — сказала вона з таким ідеальним акцентом якогось роботяги, що я аж засміявся. Її голос усе ще був шорсткуватий, але більше не хрипкий. Справді приємний. Я здогадувався, що він не такий, як до прокляття, але все одно приємний. — Краще обійми мене, якщо поранена рука дозволяє.

Рука дозволяла. Я міцно обійняв її. Відчувався легкий аромат парфумів, щось схоже на жимолость. Я відчув, що можу вічно її обнімати.

— Я думав, ти не прийдеш, — сказав я. — Думав, ти мене забула.

— Була дуже зайнята, — сказала вона, але її очі уникали моїх. — Посидь зі мною, любий мій. Я хочу подивитися на тебе, і нам треба поговорити.

Кілька моїх доглядальниць були звільнені для виконання інших обов’язків — упродовж тижнів після падіння Вбивці Польоту роботи вистачало, — але Дора лишилась. Вона принесла нам великий глек емпісаріанського чаю.

— Я багато питиму, — сказала Лія. — Зараз мені не боляче розмовляти… ну, хіба трохи… але постійно пересихає в горлі. І рот, бачиш, ось такий.