Казка полностью

— Пусте. Не має значення. Просто сидів каліка на лавці, насолоджуючись сонечком. Ми з Берті перезирнулись, і Берті сказав: «А давай поцупимо його милиці». Гадаю, це й була ота зараза, про яку ти говорила. Зло. Ми налетіли і схопили їх, а він кричав, щоб ми повернули, та ми цього не зробили. Занесли їх аж на край парку й кинули в качиний ставок. Берті кинув одну, я — другу. І весь час ми смія­лись. Ми кинули милиці каліки у воду, і я навіть не уявляю, як він дійшов додому. Вони плеснули, а ми сміялись.

Я налив собі решту чаю. Він заповнив тільки половину склянки, і це було добре, бо рука в мене тремтіла, а з очей текли сльози. Востаннє я плакав у «Глибокій Малейн», згадуючи батька.

— Чарлі, навіщо ти мені це розповідаєш?

Я не знав, коли почав розповідати (раніше думав, що це одна з тих історій, яку я нікому й ніколи не розкажу), але тепер знав.

— Я поцупив твої милиці. І все, що я можу сказати на свій захист, це те, що я мав це зробити.

— Ах, Чарлі, — вона торкнулась мого обличчя. — Ти все одно не знайдеш тут спокою. Ти не з цього світу, ти інакший, і якщо не повернешся найближчим часом, то не зможеш жити ні в цьому, ні в другому. — Вона підвелась. — Я мушу йти. Багато роботи.

Я провів її до дверей. У восьмому класі на уроці англійської ми вивчали хайку, і мені пригадався один. Я дуже ніжно торкнувся її вкритого кіркою рота.

— Коли ти любиш, то шрами такі ж гарні, як і ямочки. Я люблю тебе, Ліє.

Вона так само торкнулась моїх губ.

— Я теж тебе люблю.

Вислизнула за двері і зникла.

Наступного дня завітали Еріс і Джая, обидві в комбінезонах і великих солом’яних брилях. Усі, хто працював надворі, носили тепер капелюхи, бо сонце світило щодня, немов надолужувало прогаяні роки, коли небо було постійно вкрите хмарами, а шкіра в усіх — не тільки в тих, хто довгий час провів у мерзенному підземеллі, — була крейдяно-біла.

Це був приємний візит. Жінки щебетали про роботу, а я розповідав їм про своє одужання, яке майже завершилось. Нам не хотілось говорити про «Глибоку Малейн», «Чесний двобій», втечу, нічних солдатів. І, звісно ж, про загиблих у недавньому минулому. Вони сміялись, коли я розповідав, як до мене по-свійському ввалився Стукс. Я не став їм розповідати про опівнічні візити Келліна й Петри — тут не було нічого смішного. Я дізнався, що з Кретчі прибу­ла група гігантів, щоб присягнути на вірність новій королеві.

Джая угледіла мій рюкзак і стала біля нього навколішки, проводячи руками по червоному нейлоновому корпусу й чорних нейлонових ремінцях. Еріс стояла навколішках біля Радар і гладила її, зариваючись пальцями в шерсть.

— О-о-о, — сказала Джая, — який він чудовий, Чарлі. Його зробили там, звідки ти прийшов?

— Так. — Найімовірніше, у В’єтнамі.

— Багато б я віддала, щоб і собі мати такий. — Вона підняла його за ремінці. — А який важкий! Ти його піднімеш?

— Та вже як-небудь, — відповів я, мусивши усміхнутись.

Наплічник і правда був важучий; крім мого одягу й мавпочки Радар, там ще був дверний молоток зі щирого золота. Клаудія і Вуді наполягли, щоб я його взяв.

— А коли ти йдеш? — запитала Еріс.

— Дора каже, якщо завтра я дійду до міських воріт і не знепритомнію, то можу йти наступного дня.

— Так скоро? — запитала Джая. — Дуже шкода! Ти ­знаєш, у нас влаштовують вечірки, коли денну роботу ­за­кінчено.

— Гадаю, тобі доведеться гарненько повеселитися за нас обох, — сказав я.

Тієї ночі Еріс повернулась. Вона була сама, з розпущеним волоссям, замість робочого одягу на ній була красива сукня, і вона не марнувала часу. Слів теж.

— Ти переспиш зі мною, Чарлі?

Я сказав, що буду радий переспати з нею, якщо вона вибачить мою незграбність, бо я досі ще не мав такої насолоди в житті.

— Чудово, — заявила вона й почала розстібати сукню. — Тоді тобі стане в пригоді те, чого я тебе навчу.

Ну а далі… якщо це був трах вдячності, то я не хотів цього знати. Але якщо це був трах милосердя, то скажу лише: ура милосердю.

Перед тим як я пішов з Емпісу, в мене було ще двоє відвідувачів. Завітала Клаудія, підтримуючи Вуді під лікоть у рукаві чорного пальта з альпаки. Шрами на очах Вуді послабшали і розійшлися, але далі виднілися лише більма.

— МИ ПРИЙШЛИ ПОБАЖАТИ ТОБІ ВСЬОГО НАЙКРАЩОГО І ПОДЯКУВАТИ! — загриміла Клаудія. Вона промовляла біля лівого вуха Вуді, й він аж відсахнувся, поморщившись. — МИ НІКОЛИ НЕ ЗМОЖЕМО ВІДДЯЧИТИ ТОБІ ДОСТАТНЬОЮ МІРОЮ, ШАРЛІ. БІЛЯ БАСЕЙНУ ЕЛЬЗИ СТОЯТИМЕ ТВОЯ СТАТУЯ… Я БАЧИЛА МАЛЮНКИ, І ВОНИ ДУЖЕ…

— Ельза мертва зі списом у животі! — Я не усвідомлював, що сердитий на них, доки не почув власний голос. — Багато людей загинули. Тисячі, десятки тисяч, наскільки знаю. А ви обоє сиділи склавши руки. Я розумію Лію. Вона була засліплена любов’ю. Не могла змусити себе повірити, що це її брат влаштував усе оце… оце лайно. Але ж ви повірили, ви знали — і все одно сиділи склавши руки.

Вони нічого не сказали. Клаудія не дивилась на мене, а Вуді й не міг дивитись.

— Ви члени королівської сім’ї, єдині, хто залишився, крім Лії. Єдині, які принаймні щось важили. Люди пішли б за вами.