Казка полностью

Він більше не був запечатаний, але досі в страшних рубцях, які залишаться назавжди. Замість губ були рани, затягнуті темно-червоними струпами. Потворна виразка, через яку вона харчувалась, майже зійшла, але її рот більше не буде м’яким і рухливим, так само як у Вуді повністю не відновиться зір, а у Клаудії — слух. Я згадав, як Стукс побивався: «Не бути мені більше красунчиком». Королева Лія з роду Ґаллієнів також не буде більше красунею, але це не мало значення. Бо вона була прекрасна.

— Я не хотіла, щоб ти бачив мене такою, — сказала вона. — Коли я з людьми (а це, вважай, весь день), мушу стримуватися, щоб не затуляти рота. А коли дивлюсь у дзеркало… — вона підняла руку. Я взяв її, перш ніж вона встигла прикрити нею рота, і міцно притис до її колін.

— Я був би щасливий поцілувати його, якби тобі не було так боляче.

Це викликало в неї усмішку. Трохи криву, одним краєчком рота, але чарівну. Може, саме тому, що краєчком рота.

— Ти замалий для любовних поцілунків.

«Я все одно тебе люблю», — подумав я.

— А скільки тобі років?

Звісно, це було дурне й зухвале запитання до королеви, але я мав знати, на яку любов налаштовуватись.

— Я принаймні вдвічі старша за тебе. А може, й більше.

І тут я згадав містера Боудітча.

— Ти ж не була на сонячному годиннику, правда? Тобі ж типу не сто років?

На її обличчі одночасно відбились здивування і пе­реляк.

— Ніколи! На сонячному годиннику не катаються, бо це дуже небезпечно! Коли на «Полі монархів» відбувались ігри й змагання — і відбуватимуться знову, тільки спершу треба виконати багато ремонтних робіт, — сонячний годинник зупиняли, блокували й надійно охороняли. Щоб ні в кого з тих тисяч, які сюди прибували, не виникло спокуси. Годинник дуже старий. Елден мені якось розповідав, що він був тут споконвіку, ще до того, як збудували Лілімар, навіть ще до того, як виникли плани його побудови.

Коли я це почув, мені стало якось недобре. Я нахи­лився і погладив свою собаку, яка згорнулась калачиком у мене в ногах.

— Радар була на ньому. Власне, я заради цього й при­йшов, бо Радар помирала. Ти, мабуть, чула від Клаудії.

— Так, — сказала Лія і теж нахилилась погладити Радар. Раді сонно глянула на нас. — Але твоя собака — невинна тварина, несприйнятлива до тієї руйнівної зарази, яка чигає на слушну хвилину в глибині серця кожної людини. Зарази, яка знищила мого брата. Гадаю, ця зараза живе й у вашому світі.

Цього я не міг заперечити.

— Жодна королівська особа ніколи не користувалась ним, Чарлі. Це змінює розум і серце. І це ще не все, на що він здатний.

— Мій друг містер Боудітч проїхався на ньому, а він не був поганим. Насправді був хорошим.

Це було правдою, але коли я озирнувся назад, то зрозумів, що не зовсім. Витримати дратівливість містера Боудітча і його натуру самітника було важко. Ні, майже неможливо. І я б здався, якби не моя обіцянка Богу («Богу в моєму розумінні», як кажуть люди з батькової групи АА). Та я взагалі ніколи б із ним не познайомився, якби він не впав і не зламав ногу. У нього не було ні жінки, ні дітей, ні друзів. Він був самітником і скнарою, зберігав у сейфі відро золотих гранул і любив свої старі речі: меблі, журнали, телевізор, вінтажний «студебекер» на зберіганні. Він був, за його власними словами, боягузом, який приносив подарунки замість того, щоб відстоювати щось. Не хочу бути жорстоким, але якщо подивитися правді у вічі, він трохи скидався на Крістофера Поллі. Тобто на Румпельштільцхена. Мені б не хотілося такого порівняння, але не можу його не зробити. Якби я на нього не натрапив і якби він не любив свою собаку, то містер Боудітч так і помер би у своєму будинку на вершині пагорба, нікому не відомий і нічим не примітний. А прохід між двома світами залишився б без охорони і його обо­в’язково б знайшли. Невже він ніколи про це не думав?

Лія дивилась на мене, крутячи перстень з печаткою на пальці і усміхаючись своєю милою усмішкою кутиком рота.

— Він був хорошим сам по собі? Чи хорошим зробив його ти, принце Чарлі?

— Не називай мене так, — попросив я.

Якщо я не міг бути її принцом, то не хотів бути нічиїм. Та мені й вибирати не доводилось. Волосся в мене знову почало темніти, а очі поступово набували початкового кольору. Вона приклала руку до рота, потім змусила себе знов опустити її на коліна.

— То хороший сам по собі, Чарлі? Чи ти був його милістю, подарованою вищими силами?

Я не знав, що відповісти. Майже весь час в Емпісі я почувався старшим, іноді навіть сильнішим, але тепер знову став слабким і невпевненим. Побачити містера Боудітча без пом’якшувального фільтра пам’яті стало для мене потрясінням. Я згадав запах, що панував у будинку один на вули­ці Платановій, доки я його не провітрив: запах чогось кислого й пилюки. Спертого повітря.

Вона запитала з тривогою в голосі:

— Ти сам не катався на ньому, правда ж?

— Ні, просто стяг Радар з нього. Та вона й сама стрибнула. Але я відчув його силу. Можу я запитати?

— Так, звісно.

— Ота золота платформа. Ми піднялися, щоб спуститись. Гвинтовими сходами.

Вона ледь усміхнулась, наскільки змогла: