Удома я спакував у рюкзак трохи одягу на кілька днів та портативну точку доступу «Найтгок». Телефон у мене був хороший, але «Найтгок» роздавав офігенський вайфай. Докинув зубну щітку і бритву, якою почав користуватися за два роки до того. Деякі хлопці в школі того року відпускали щетину — модно було, — але мені подобається мати чисто виголені щоки. Збирався я швидко, бо знав, що завтра зможу прийти й узяти необхідне, якщо раптом забуду. А ще я думав про містера Боудітча, який залишився сам у великому будинку під дірявим дахом, у товаристві своєї старенької собаньки.
Коли я вже був готовий іти, тато ще раз мене обійняв, а потім узяв обома руками за плечі.
— Це ж треба. Ти взяв на себе серйозний обов’язок. Я пишаюся тобою, Чарлі. Жаль, що мама тебе не бачить. Вона б теж пишалася.
— Мені страшнувато.
Він кивнув.
— Якби ти не боявся, мене б це стурбувало. Просто не забувай: у разі чого можеш набрати мене.
— Так і зроблю.
— Ти знаєш, я так чекав твого вступу в коледж. Але тепер уже не так сильно чекаю. У домі без тебе буде порожньо.
— Тату, я недалеко, за чверть милі вгору вулицею.
Але до горла підкотив клубок.
— Я знаю. Знаю. Виходь з дому, Чіпе. Виконуй свою роботу. — Він проковтнув слину. В горлі у нього щось клацнуло. — Як слід виконуй.
Я спитав містера Боудітча, чи можна примоститися в його кріслі, і він дозволив. Я запропонував йому половину свого сендвіча, і мені трохи полегшало, коли він відмовився, — у Джерсі Майка вони найсмачніші.
— Може, спробую випити чашку супу після години пігулок. Курячого з локшиною. Побачим.
Я спитав, чи не хоче він подивитися новини. Він похитав головою:
— Вмикай, якщо хочеш, але я рідко їх дивлюся. Імена міняються, а дурниці залишаються ті самі.
— Я в шоці від того, як він працює. А трубки не перегорають?
— Звісно. Так само, як середні батарейки в ліхтарику виснажуються. Чи дев’ятивольтові в транзисторному радіоприймачі. — Я не знав, що таке транзисторний радіоприймач, але вголос не сказав. — Тоді вставляєш нові.
— А де ви берете трубки?
— Купую в компанії «Ретро-Фіт» у Нью-Джерсі, але вони рік у рік дорожчають, бо запаси зменшуються.
— Ну, я думаю, ви можете собі дозволити.
Він зітхнув:
— Ти про золото. Тобі цікаво, авжеж, будь-кому було б цікаво. Ти комусь розказував? Батькові? Чи, може, вчительці, якій довіряєш?
— Я вмію зберігати таємниці. Я ж казав.
— Гаразд, не сердься. Я повинен був спитати. І ми про це поговоримо. Але не сьогодні. Сьогодні я не відчуваю в собі здатності говорити про будь-що.
— Це може зачекати. Але от трубки для телевізора… як ви їх купуєте, якщо у вас немає інтернету?
Він закотив очі:
— А ти думав, поштова скринька там для краси? Щоб віночок на Різдво вішати?
Він мав на увазі звичайну пошту. Для мене було відкриттям, що люди досі використовують її для різних справ. Я хотів його спитати, чому він просто не купить новий телевізор, але потім подумав, що й так знаю відповідь. Йому подобалися старі речі.
Поки стрілки годинника у вітальні повзли до шостої, я зрозумів, що хочу дати йому пігулки майже так само сильно, як він — їх випити. Нарешті настав час. Я пішов нагору, дістав дві й простягнув йому зі склянкою води. Він ледь не вихопив їх з моєї руки. У кімнаті було прохолодно, але в нього на лобі виступили бісерини поту.
— Я насиплю Радар корму, — сказав я.
— А потім виведи у двір. Вона швидко робить свої справи, але ви трохи побудьте надворі. Подай мені сечоприймач, Чарлі. Я не хочу, щоб ти бачив, як я користуюся тою довбаною штукенцією. І в моєму віці це не швидко робиться.
На той час, коли я повернувся і спорожнив сечоприймач, пігулки вже подіяли. Він попросив курячого супу — єврейський пеніцилін, так він його назвав. Випив бульйон, а локшину виїв ложкою. Коли я вимив миску й повернувся, він уже спав. Мене це не здивувало. У нього був страшенно важкий день. Я піднявся в його кімнату, знайшов книжку «Наречена була в чорному» і поринув у читання, виринувши на поверхню тільки тоді, коли він прокинувся о восьмій.
— Може, ввімкнеш телевізор і пошукаєш те співоче шоу? — попросив він. — Ми з Радар іноді любимо його дивитися.
Я увімкнув телевізор, прокрутив декілька наявних каналів і знайшов «Голос», ледве видимий крізь снігову віхолу перешкод. Я покрутив роги, доки картинка не стала більш-менш чіткою, і ми подивилися виступи кількох конкурсантів. Більшість із них співали достобіса добре. Я повернувся до містера Боудітча, щоб похвалити хлопця з номером у стилі кантрі, але він уже міцно спав.
Дзвінок я залишив йому на столику й пішов нагору. А коли озирнувся, то побачив Радар — вона сиділа біля підніжжя сходів. Побачивши, що я на неї дивлюся, вона розвернулася й почалапала до містера Боудітча, де й провела ту ніч і всі наступні. Він спав на розкладній канапі навіть і після того, як уже достатньо оклигав, щоб вибиратися нагору сходами, бо на той час для неї це вже було важко.