Я вклав його в ліжко. Повів Радар на прогулянку Сосновою вулицею, і новіші, свіжіші ліки, здавалося, допомагали, бо вона пройшла чималу відстань, дорогою мітячи телефонні стовпи й де-не-де гідранти. Радар з Боудітчів. Потім я відніс чек містера Боудітча в банк. Удома — тато на той час уже давно поїхав — я взяв собі ще трохи одягу й ноутбук. На обід у нас були «С плюс С» для містера Боудітча й хотдоґи для мене. Не відмовився б я і від замороженого обіду (мені до смаку були «Стоуфферз»), але містер Боудітч не мав мікрохвильовки. Я виклав розморожуватися трохи м’яса з «Тіллера й синів». І вже передбачав для себе в недалекому майбутньому перегляд кулінарних відео з ютубу, якщо не хочемо перебиватися консервованим супом і сардинами. Я дав містерові Боудітчу його полуденні пігулки. Зателефонував Меліссі Вілкокс, щоб відзвітувати, як вона мене вчила. Я повинен був повідомляти їй, скільки разів містер Боудітч вставав, що їв і чи була в нього дефекація. На оце останнє відповідь була категорична — «ні», а Мелісса не здивувалася. Вона сказала, що оксиконтин викликає дико сильні закрепи. Після обіду я відніс конверт до його поштової скриньки й підняв прапорець[22]. У конверті лежав його особистий чек, виписаний для лікарні «Аркадія». Я міг би й сам відвезти, але містер Боудітч хотів спершу переконатися, що чек Гайнріха пройшов.
Я вам усі ці подробиці описую не тому, що вони особливо цікаві, а тому, що вони лягли в основу рутини, яка тривала до кінця тієї весни й майже все літо. У чомусь то були хороші місяці. Я почувався корисним, потрібним. Сам собі подобався більше, ніж за довгий час до того. Тільки кінець був жахливий.
У середу після обіду під час моїх весняних канікул Мелісса приїхала до містера Боудітча на перший сеанс ФТ. Для неї то була фізіотерапія, для нього — біль і тортури. Він отримав додаткову дозу оксі, що йому сподобалось, і багато розтягування та підіймання хворої ноги, що не сподобалось. Майже весь сеанс я провів на кухні. Серед численних дотепів я почув слова «членосос», «їбучий», «підарас» і «стоп». Він часто повторював «стоп», часом приправляючи «а щоб вам». Мелісса й бровою не ворухнула.
Коли все скінчилося — двадцять хвилин, які для нього, мабуть, тривали значно довше, — вона запросила мене у вітальню. Раніше я приніс з третього поверху два стільці (але не ті, зі столового гарнітуру, з прямими спинками, які здавалися мені знаряддями тортур). Містер Боудітч сидів на одному з них. Мелісса привезла з собою велику поролонову подушку, і гомілка хворої ноги спочивала на ній. Оскільки подушка була нижче, ніж пуфик, його коліно (досі перебинтоване) було злегка зігнуте.
— Це ж треба! — вигукнула Мелісса. — Вже згинається на п’ять градусів! Я не просто задоволена — я вражена!
— Болить як чортзна-що, — пробурчав містер Боудітч. — Я хочу в ліжко.
Вона радісно розсміялася, так, наче то був найсмішніший жарт, який вона тільки чула.
— Ще п’ять хвилин, потім стаєте на милиці. Чарлі допоможе.
Він витримав ті п’ять хвилин, потім із зусиллям зіп’явся на ногу та обхопив милиці. Вже розвернувся до ліжка, але раптом одна милиця вислизнула. З гуркотом упала на підлогу, аж загавкала Радар. Я вчасно його підхопив і допоміг розвернутися до дивана. На кілька секунд ми були міцно зчеплені: я притримував його рукою, він обхопив мене, і я відчував, як сильно і швидко б’ється його серце. «Люто» — ось яке слово спало мені на думку.
Я довів його до ліжка, але в процесі хвора нога зігнулася більш ніж на п’ять градусів, і він заволав від болю. Радар миттю підскочила на рівні лапи й загавкала, прищуливши вуха.
— Дівчинко, зі мною все добре, — задихано сказав їй містер Боудітч. — Лежати.
Вона вляглася на пузо, але очей з нього не зводила. Мелісса подала йому склянку води.
— У винагороду за добру працю можете сьогодні випити вечірні пігулки о п’ятій. Я повернусь у п’ятницю. Знаю, що боляче, Говарде: зв’язки не хочуть розтягуватись. Але розтягнуться, якщо ви працюватимете далі.
— Боже, — сказав він. А потім бурчливо: — Добре.
— Чарлі, проведи мене.
Я відніс її громіздку спортивну сумку з приладдям до машини. Маленька «хонда сівік» була припаркована перед хвірткою. Коли підіймав багажник і клав сумку всередину, помітив через дорогу місіс Річленд, яка знову затуляла очі дашком, щоб краще роздивитися шоу. Побачивши, що я дивлюся, вона помахала пальцями.
— Він справді одужає? — спитав я.
— Так. Ти бачив, як у нього коліно згинається. Це надзвичайно. Я вже таке бачила, але зазвичай у молодших пацієнтів. — Трохи поміркувавши, вона кивнула. — Одужає. Принаймні на якийсь час.
— А що це означає?
Вона відчинила дверцята з боку водія.
— Старий буркотун він, правда?
— Він не дуже добре вміє спілкуватися з людьми, — сказав я, чудово розуміючи, що вона не відповіла на моє запитання.
Вона знову весело розсміялася. Я замилувався її красою під весняним сонцем.
— Цілком з тобою згодна, друже. Я повернуся в п’ятницю. Інший день, той самий порядок дій.
— А що таке лінпарза? Інші, які він приймає, я знаю, а цю ні. Від чого вона?
Її усмішка зблякла.