Казка полностью

— Не можу сказати, Чарлі. Лікарська таємниця. — Вона прослизнула за кермо. — Але подивись в інтернеті. Там є все.

І поїхала.

О сьомій годині того вечора тато відчинив хвіртку — яку я не потурбувався зачинити — і покрокував доріжкою до мене, бо я сидів на сходинці ґанку. Після сеансу ФТ я спитав містера Боудітча, чи не бажає він відкласти татів візит. Я майже хотів, щоб він сказав «так», але після недовгих роздумів він похитав головою:

— Нехай приходить. Його душа буде спокійна. Він, ­мабуть, хоче переконатися, що я не розбещувач не­повнолітніх.

На це я нічого не відповів, хоча в тому своєму стані містер Боудітч не зміг би розбещувати й скаута-дошкільня, не те що довготелесе здоровило, яке займається двома видами спорту.

— Привіт, Чарлі.

— Привіт, тату.

Я обійняв його. З собою тато мав шестибляшанкову упаковку коли.

— Як думаєш, йому таке зайде? У дванадцять років я зламав ногу й пив її галонами.

— Заходь, сам спитаєш.

Містер Боудітч сидів на стільці, який я приніс згори. Він попросив дати йому сорочку на ґудзиках і гребінець для волосся. Якби не піжамні штани, що нависали над фіксатором, я б сказав, що вигляд у нього цілком доладний. Я хвилювався, надіючись, що він не буде з татом занадто різкий. Але хвилювання були зайві. Його ліки почали діяти, але річ була не тільки в цьому. Цей чоловік насправді вмів поводитися в товаристві. Його вміння трохи спорохнявіло, але нікуди не ділося. Мабуть, деякі навички — мов катання на велосипеді.

— Містере Рід, — мовив він, — я вже колись давно з вами бачився, але приємно познайомитись офіційно. — Він простягнув велику жилаву руку. — Вибачте, але не можу встати.

Тато поручкався з ним.

— Нічого страшного. І будь ласка, називайте мене Джордж.

— Добре. А мене — Говард, хоча вашого сина дове­лося довго переконувати. Хочу вам розказати, який він до мене добрий. Бойскаут без усього того гівна, даруйте на слові.

— Нічого, — заспокоїв тато. — Я пишаюся ним. Як ваші справи?

— Видужую… принаймні так запевняє Королева тортур.

— Фізіотерапія?

— Так її називають.

— А хто в нас хороша дівчинка? — тато нахилився до Радар і енергійно її погладив. — Ми з нею знайомі.

— Я чув. Якщо очі не підводять, то, здається, кока-кола.

— Не підводять. Хочете з льодом? Боюся, що вона тепла.

— Кола з льодом — це прекрасно. Були часи, коли нотку пікантності їй додав би ром.

Я трохи напружився, але тато розсміявся:

— Розумію, про що ви.

— Чарлі? Дістанеш із горішньої полиці три високі келихи й наповниш їх льодом?

— Авжеж.

— Може, спершу сполосни. Ними давно не користу­валися.

Я не поспішав: помив келихи, наколов льоду зі старомодної таці містера Боудітча, паралельно прислухаючись до розмови. Містер Боудітч висловив татові співчуття з приводу втрати дружини, сказав, що кілька разів розмовляв з нею на Платановій («коли я частіше виходив»), і вона йому здалася дуже приємною жінкою.

— Той клятий міст треба було відразу заасфальтувати, — сказав містер Боудітч. — Її смерті можна було уникнути. Мені дивно, що ви не судилися з містом.

«Він був зайнятий — пиячив», — подумав я. Давні об­рáзи майже минулись, але не повністю. Страх і втрата залишають осад.

Коли я провів тата стежкою до хвіртки, вже стемніло. Містер Боудітч був у ліжку. Він перебрався туди з моєю (зовсім невеличкою) допомогою, під пильним татовим поглядом.

— Він не такий, як я думав, — сказав тато, коли ми вийшли на тротуар. — Геть не такий. Я очікував побачити буркотуна. Може, навіть злюку.

— Він може таким бути. А з тобою він був типу… не знаю, як це назвати.

Тато знав.

— Він зробив над собою зусилля. Хотів мені сподобатися, бо йому подобаєшся ти. Я бачу, як він дивиться на тебе, синку. Ти важливий для нього. Не підведи його.

— Головне, щоб він сам не впав.

Тато мене обняв, поцілував у щоку й покрокував униз пагорбом. Я дивився, як він вигулькує в кожному колі світла від ліхтаря і знову зникає. Часом я справді відчував на нього образу за його втрачені роки, бо вони були моїми втраченими роками. Та більше я радів, що він повернувся.

— Усе пройшло добре, правда? — спитав містер Боудітч, коли я зайшов.

— Дуже добре.

— Як проведемо вечір, Чарлі?

— Є в мене одна ідейка. Секунду.

Я попередньо завантажив на ноут два випуски «Голосу». Поставив комп’ютер на стіл біля його ліжка, так, щоб ми обидва могли дивитися.

— Святий стрибучий Ісусе, ти диви, яка картинка! — вигукнув він.

— Отож. Непогано, так? І реклами нема.

Ми запустили перший. Я готовий був переглянути два, але він заснув через п’ять хвилин після початку. Я забрав ноут нагору й почитав про лінпарзу.

У п’ятницю я знову відніс Меліссину сумку з приладдям до її «сівіка». Зачинив багажник і повернувся до неї:

— Я пошукав лінпарзу.

— Так і думала, що пошукаєш.

— Вона від чотирьох видів хвороби. Я розумію, що він її приймає не від раку грудей чи яєчників. А від чого? Простата чи те інше?

Я дуже надіявся, що це не підшлункова. Тато мого тата хворів на рак підшлункової залози й помер менш ніж за пів року після діагнозу.

— Лікарська таємниця, Чарлі, не можу сказати.

Але її обличчя сигналізувало мені про інше.