— Та ну, Меліссо. Ви не лікарка. І вам хтось розказав.
— Бо я маю з ним працювати. А для цього потрібно знати загальну картину.
— Я вмію зберігати таємниці. Ви вже знаєте це, правда? — маючи на увазі потужні знеболювальні, якими я як неповнолітній розпоряджатися не міг.
Вона зітхнула.
— Це рак простати. Абрамс — ортопед, який з ним працював, — побачив його на рентгенівських знімках. Розвинений, але не метастазував. Лінпарза вповільнює ріст пухлин. А іноді й зупиняє повністю.
— А хіба йому не потрібні інші ліки? Хіміотерапія? Чи радіаційна?
Місіс Річленд знову була надворі. Вона помахала пальцями, ми помахали у відповідь.
Повагавшись, Мелісса, мабуть, вирішила, що вже досить далеко зайшла й зупинятися нема сенсу.
— Він був у доктора Паттерсона, голови відділення онкології в «Аркадії». Лікар запропонував варіанти лікування, та Боудітч відкинув усі, крім лінпарзи.
—
— Про це спитай у нього, Чарлі. Але якщо питатимеш, не кажи про цю розмову. Роботу я, певно, не втрачу, але формально це можливо. І послухай. Є лікарі, багато лікарів, які б сказали, що він прийняв правильне рішення. У старих чоловіків рак простати йде повільно. З лінпарзою він може прожити ще багато років.
Того вечора ми подивилися ще один випуск «Голосу». Коли він закінчився, містер Боудітч зіп’явся на милиці.
— Цілком можливо, що сьогодні великий вечір, Чарлі. Здається, я таки висеруся.
— Феєрверки готові, — сказав я.
— Притримай це для свого стендапу.
А коли я спробував піти за ним на кухню, він повернув голову й гаркнув:
— Вертайся і дивися свою іграшку, ти! Якщо впаду, тоді піднімеш.
Я пішов назад. Почув, як зачиняються двері маленького туалету. Почекав. Минуло п’ять хвилин. Потім десять. Я кидав Радар її мавпочку, доки вона не втомилася за нею бігати й не скрутилася клубком на килимку. Зрештою я підійшов до дверей кухні й спитав, чи з ним усе гаразд.
— Нормально, — відгукнувся він. — Але мені б не завадила шашка динаміту. Бісів оксиконтин.
Врешті-решт в унітазі зашуміла вода, і коли містер Боудітч вийшов, то був спітнілий, але усміхнений.
— Орел приземлився. Слава Богу.
Я допоміг йому повернутися в ліжко й вирішив скористатися хорошим настроєм. Показав йому пляшечку лінпарзи.
— Я підчитав про ці ліки. Вам би не завадило приймати ще й інші.
— Та що ви кажете, докторе Рід?
Але в кутиках рота грала слабка усмішка, і це додало мені хоробрості продовжувати:
— У лікарів сьогодні багато зброї від раку в арсеналі. Я просто не розумію, чому ви не хочете її використовувати.
— Все дуже просто. Ти знаєш, що мені боляче. Знаєш, що я не можу заснути без цих клятих закрепоносних пігулок. Ти чув, як я кричав на Меліссу, дуже милу жінку. Дотепер мені вдавалося не обізвати її пиздою чи сукою, але ці неприємні слова можуть вирватися будь-якої миті. Навіщо мені на додачу до болю, від якого я вже потерпаю, ще й нудота, блювота, судоми?
Я почав був відповідати, але він звівся на лікоть і сказав: «Цсс».
— Є ще дещо, юначе. Щось таке, чого людина твого віку не зрозуміє. З мене вже майже досить. Не зовсім, але майже. Життя старіє. Ти, може, й не повіриш, я сам не вірив, коли… — він замовк, — коли був молодий, але це правда. — Він ліг на спину, помацав рукою в пошуках Радар, знайшов її, погладив. — Але я не хотів залишати її саму. Ми з нею друзі. А тепер я можу не турбуватися. Якщо вона переживе мене, ти її забереш. Правда?
— Так, авжеж.
— А терапія… — Його усмішка поширшала. — Сьогодні в мене вже на десять градусів коліно згиналось і я почав користуватися тією гумовою стрічкою для розробляння гомілки. Я старатимуся, бо не хочу помирати в ліжку. Особливо на цьому довбаному розкладному дивані.
Походження золота ми не обговорювали — то був слон у кімнаті, — але в неділю я збагнув, що в нас таки є тема для обговорення. Вранці та ввечері я міг йому давати пігулки, але що робити з полуденними, коли я знову піду до школи?
— Думаю, Мелісса могла б вам їх давати в понеділок, середу й п’ятницю, коли приїздить на ФТ, але в них не буде часу на те, щоб подіяти, перш ніж ви почнете виконувати вправи. І що з вівторками та четвергами?
— Я попрошу місіс Річленд давати їх мені. Вона зможе пороздивлятися тут усе. Може пофотографувати й викласти знімки в свій фейсбук чи твіттер.
— Дуже смішно.
— Там не лише полуденні пігулки, — зауважив він. — Є ще опівнічні.
— Я буду тут і зможу…
— Ні, Чарлі. Час тобі повертатися додому. Тато, напевно, за тобою скучає.
— Я від нього трохи далі по вулиці!
— Так, але твоя кімната порожня. Коли він повертається додому з роботи, то вечеряє сам. У чоловіків на самоті часом виникають погані думки. Я все про це знаю, повір. Залишатимеш полуденні пігулки мені, коли приходитимеш уранці навідувати мене й годувати Радар, а ввечері перед тим, як іти додому, залишатимеш опівнічні.
— Я не повинен цього робити!
Він кивнув: