— Бо ж раптом я хитруватиму. А спокуса буде велика, бо я вже залежний від цих клятих таблеток. Але даю тобі слово, — він звівся на обидва лікті й пильно подивився на мене впритул, — після першого ж обману я тобі розповім і повністю відмовлюся від цих пігулок. Перейду на тайленол. Це моя обіцянка, і я її виконаю. Влаштує тебе такий варіант?
Подумавши, я відповів ствердно. Він простягнув руку. Я її потис. Того вечора я показав йому, як відкривати на моєму ноутбуці фільми, серіали й телешоу. Поклав дві двадцятиміліграмові пігулки оксі в блюдце на столику біля його ліжка. Закинув на плечі рюкзак і підняв телефон.
— Якщо знадоблюся, дзвоніть. Вдень чи вночі.
— Вдень чи вночі, — погодився він.
Радар провела мене до дверей. Нахилившись, я погладив її, обійняв. Вона лизнула мене в щоку. І я пішов додому.
Він не хитрував. Ані разу.
Спочатку я тричі на тиждень обтирав містера Боудітча губкою, бо в тісному туалеті на першому поверсі не було душової кабіни. Він дозволяв, тільки наполіг на тому, що приватні частини тіла обтиратиме сам (а мені й добре). Я мив йому худі груди й ще худішу спину, а одного разу, після прикрого випадку, коли він занадто поволі добирався до маленького туалету, обмив худий зад. Лайка й непристойності того разу були пов’язані не тільки з соромом (
— Не переймайтеся, — сказав я, коли на ньому знову були піжамні штани. — Я весь час прибираю лайно Радар на задньому дворі.
Він зиркнув на мене своїм фірмовим поглядом «ти від народження дурний?»
— Це інше. Радар —
Мене це трохи зацікавило.
— А перед Ейфелевою вежею є газон?
Тепер настала черга для фірмового підкочування очей.
— Не знаю. Це було просто для ілюстрації. Можна мені колу?
— Авжеж.
Відколи тато приніс упаковку, я завжди тримав у будинку для містера Боудітча колу.
Коли я приніс напій, він уже був не в ліжку, а сидів у своєму старому кріслі. Радар — поряд.
— Чарлі, дозволь тебе дещо спитати. Усе, що ти для мене робиш…
— Щотижня я отримую за це дуже гарний чек і вдячний за нього, хоч іноді й відчуваю, що замало роблю, щоб його заслужити.
— Ти й безоплатно б це робив. Так ти казав мені в лікарні, і я не маю причин тобі не вірити. То ти мітиш у святі чи за щось спокутуєш?
Кмітливе спостереження. Я згадав свою молитву — угоду з Богом, — але також подумав про той дзвінок з фальшивим замінуванням початкової школи Стівенса. Берті думав, що це дуже смішно, але тієї ночі, поки п’яний тато хропів у сусідній кімнаті, я міг думати лише про те, що ми перелякали дуже багато людей, більшість із яких були маленькі діти.
А тимчасом містер Боудітч уважно мене роздивлявся.
— Спокутуєш, — виснував він. — Цікаво, за що?
— Ви взяли мене на хорошу роботу, — сказав я, — і я вдячний. Ви мені подобаєтеся, навіть коли бурчите, хоча визнаю: тоді трохи важче. Усе решта — вода під мостом.
Він замислився над цим, а потім сказав те, що я запам’ятав назавжди. Може, тому що моя мати загинула на мості, коли я ходив до початкової школи Стівенса, а може, просто тому що це здалося мені важливим. І досі здається.
— Час — це вода, Чарлі. А життя — просто міст, під яким вона тече.