Минав час. Містер Боудітч і далі матюкався, а часом пронизливо верещав під час сеансів терапії, чим так засмучував Радар, що Мелісса мусила виводити її надвір перед початком денної ФТ. Згинання завдавало болю, великого болю, але до травня коліно в містера Боудітча згиналося вже на вісімнадцять градусів, а до червня — майже на п’ятдесят. Мелісса почала його вчити, як з милицями піднятися сходами (а ще важливіше — як спуститися без катастрофічного падіння), тому я перемістив пігулки оксі на третій поверх. Я тримав їх у старій запорошеній шпаківні з вирізьбленою вороною нагорі, від якої мене обсипало морозом. Містерові Боудітчу стало легше пересуватися на милицях, і він почав підмиватися губкою сам (називаючи це «ванною шльондри»). Мені більше не доводилося підтирати йому зад, бо інцидентів дорогою до нужника більше не траплялося. Ми дивилися на моєму ноуті старі фільми, все: від «Вестсайдської історії» до «Маньчжурського кандидата» (який ми обидва любили). Містер Боудітч заговорив про те, щоб купити новий телевізор, що мені здалося певною ознакою повернення до життя, але передумав, коли я сказав йому, що для цього потрібно поставити або кабельну приставку, або супутникову тарілку (тож повернення до життя було не таке вже й активне). Я приходив щоранку о шостій, а не маючи бейсбольних тренувань та матчів (тренер Гаркнесс дивився на мене вовком щоразу, коли ми проминали один одного в коридорі), повертався до будинку номер один по вулиці Платановій близько третьої кожного дня. Виконував роботу по господарству, здебільшого прибирав, що не викликало в мене заперечень. На горішніх поверхах було страшенно, бляха, брудно, особливо на третьому. Коли я запропонував почистити ринви, містер Боудітч подивився на мене як на ненормального й сказав когось найняти. Тому прийшли люди з ремонтної компанії Сентрі, і коли ринви було почищено так, що це задовольнило містера Боудітча (він спостерігав з заднього ґанку, згорбившись над милицями, в піжамних штанях, що лопотіли над фіксатором), він сказав мені, що треба їх найняти ще й для ремонту покрівлі. Коли містер Боудітч побачив кошторис, то наказав мені торгуватися («Розіграй карту бідного пенсіонера», — так сказав). Я поторгувався й отримав двадцять відсотків знижки. А ще ремонтники встановили пандус на передньому ґанку (яким ніколи не користувались ані сам містер Боудітч, ані Радар — вона його боялась) і запропонували поправити перехняблені камені доріжки, яка вела від хвіртки до ґанку. Від цього я відмовився — сам зробив. А ще замінив покривлені й покоцані дошки на передньому та задньому ґанках (за допомогою кількох відосів типу «зроби сам»). То була весна прибирання й ремонтів і літо на вершечку пагорба Платанової. Місіс Річленд було за чим спостерігати, і вона спостерігала. На початку липня містер Боудітч повернувся в лікарню і йому зняли зовнішній фіксатор, за багато тижнів до найоптимістичнішої дати, яку прогнозувала Мелісса. Коли вона йому сказала, як сильно ним пишається, і обняла, старий уперше втратив дар мови. Тато приходив по обіді в неділю — на запрошення містера Боудітча, без моїх підказок; ми грали в «Джин-Раммі»[23] на трьох, і містер Боудітч зазвичай перемагав. У будні я готував йому щось поїсти, спускався додому на вечерю з татом, потім повертався до містера Боудітча, мив його нечисленні тарілки, вигулював Радар і дивився з ним фільми. Іноді ми їли попкорн. Коли фіксатор зняли, мені більше не доводилось обробляти штирі, але я повинен був дбати про чистоту отворів, у які раніше заходили стрижні. Я навантажував йому гомілки великими червоними гумовими стрічками й змушував згинати ноги.
То були хороші тижні, принаймні здебільшого. Не все було гладко. Прогулянки з Радар скоротилися, бо вона швидше починала кульгати й повертала в бік дому. Їй дедалі важче ставало вибиратися на ґанок. Одного разу містер Боудітч помітив, що я її заношу на руках, і сказав цього не робити.
— Тільки тоді, коли вона вже не зможе.
А часом краплини крові виднілися на обідку унітаза після того, як містер Боудітч мочився, що забирало в нього дедалі більше часу.
— Ну давай, нікчемна штуко, вилий трохи води, — якось я почув його слова крізь зачинені двері.
Лінпарза не дуже добре діяла. Я намагався з ним про це поговорити, спитав, чому він так намагається стати на ноги, якщо пускає на самоплив «більшу загрозу здоров’ю» (мій евфемізм), а він відрізав, щоб я не пхав носа до чужого проса. Зрештою його вбив не рак. А серцевий напад. Хоча ні, не так.
То був клятий сарай.
Одного разу — здається, в червні, — я знову порушив тему золота, хоча й завуальовано. Спитав містера Боудітча, чи не турбує його малий кульгавий німець, особливо після тієї великої доставки, яку я здійснив, щоб містер Боудітч міг сплатити лікарняний рахунок.
— Він нешкідливий. У своїй підсобці він провертає багато оборудок, але, як мені відомо, уваги правоохоронних органів ще не привертав. Чи податкової, що мені здається ймовірнішим.