Казка полностью

— А ви не боїтеся, що він комусь розкаже? Тобто, може, він і веде бізнес із людьми, які продають гарячі діаманти, грабіжниками й так далі і тримає рота на замку, але по-моєму, шість фунтів щирого золота в гранулах — це з абсо­лютно іншої опери.

Він зневажливо пирхнув:

— І ризикнути великим відсотком, який він має на наших операціях? Це було б по-дурному, а Віллі Гайнріх може бути яким завгодно, але він аж ніяк не дурний.

Ми сиділи на кухні, пили колу з високих келихів (з гілочками м’яти, яка росла під будинком з боку Соснової вулиці). Містер Боудітч проникливо на мене глянув зі свого місця за столом.

— Здається мені, ти зовсім не про Гайнріха хочеш поговорити. Я думаю, в тебе на думці золото і його походження.

Я не відповів, але він не помилявся.

— Скажи мені, Чарлі, ти часом туди заходиш? — він тицьнув пальцем у стелю. — Дивишся на нього? Роздив­ляєшся оцінювальним поглядом, так би мовити? Заходиш, правда?

Я зашарівся.

— Ну…

— Не бійся, я тобі не вичитую. Для мене там, нагорі, стоїть просто відро з металом, який з таким самим успіхом міг би бути гвинтами й гайками. Але я старий. Та це не означає, що я не розумію зачарування. Скажи, ти занурюєш у нього руки?

Я хотів збрехати, але сенсу не було. Він би зрозумів.

— Так.

Він усе ще дивився на мене тим проникливим поглядом — ліве око примружене, кущувата права брова піднята. Але з усмішкою.

— Занурюєш руки у відро й пропускаєш гранули між пальців?

— Так. — Тепер мої щоки аж пашіли рум’янцем. Я зробив це не лише того першого разу. Відтоді — ще кілька разів.

— Зачарування золотом — це щось відмінне від його грошової вартості. Ти ж розумієш, так?

— Так.

— Скажімо, просто заради підтримання розмови, що Гайнріх вибовкав зайвого комусь не тому, перебравши напоїв в огидному генделику на тій самій вулиці, де його крамниця. Я ладен поставити цей будинок і землю, на якій він стоїть, що старий кульгавий Віллі не п’є забагато, а може, і взагалі не п’є, але припустімо так. І припустімо, що людина, з якою він поговорив, можливо, наодинці, а може, зі спільниками, одного вечора дочекається, поки ти підеш, а потім вдереться в мій будинок і вимагатиме золота. Револьвер нагорі. Моя собака, що колись вселяла жах… — він погладив Радар, яка дрімала поруч, — тепер старіша за мене. Що я робитиму в такій ситуації?

— Мабуть… віддасте їм золото?

— Саме так. Щастя й здоров’я не побажаю, але віддам.

І тоді я спитав:

— А звідки воно у вас, Говарде?

— Може, з часом я тобі й розкажу. Ще не вирішив. Бо золото не просто зачаровує. Воно небезпечне. І те місце, звідки воно походить, небезпечне. Здається, я бачив у холодильнику ягняче каре. А капустяний салат є? У «Тіллері» готують найкращий капустяний салат. Ти повинен скуштувати.

Інакше кажучи, розмову закінчено.

Якось увечері наприкінці липня Радар не змогла вибратися нагору задніми сходами, коли ми повернулися з прогулянки Сосновою вулицею. Спробувала двічі, а потім просто всілася біля нижньої сходинки, хекаючи й дивлячись на мене.

— Візьми її на руки й занеси, — сказав містер Боудітч.

Він саме вийшов і спирався на одну милицю. Другу практично вже відправили на пенсію. Я подивився на нього, щоб упевнитися. І він кивнув:

— Пора.

Коли я підняв її, вона дзявкнула й вишкірила зуби. Я ковз­нув донизу рукою, що притримувала її задні лапи, намагаючись не зачіпати болюче місце, й заніс її нагору. Це було легко. Радар схудла, її морда тепер була майже повністю сива, а очі часто сльозилися. Я обережно опустив її на кухні, й спочатку задні ноги її не тримали. Але вона зібралася з силами — я бачив, як важко їй це дається, — і покульгала до свого килимка біля дверей комори, дуже повільно, і радше впала на нього, ніж лягла, з утомленим звуком «вуфф».

— Їй треба до ветеринара.

Містер Боудітч похитав головою:

— Вона злякається. Не хочу безцільно її піддавати такому.

— Але…

Він заговорив лагідно, що злякало мене, бо на нього це було зовсім не схоже:

— Жоден ветеринар їй не допоможе. Радар наближається до кінця. Зараз їй необхідно відпочивати, а мені — подумати.

— Про що, Господи Боже?

— Про те, як краще вчинити. Тобі зараз треба додому. Повечеряй. Сьогодні не повертайся. Побачимося вранці.

— А що з вашою вечерею?

— Я поїм сардин і крекерів. Іди. — І він повторив: — Мені необхідно подумати.

Я пішов додому, але майже не їв. Апетиту не було.

Після того Радар перестала доїдати сніданок і вечерю, і хоча я піднімав її на руках нагору сходами — вниз вона ще зійти могла сама, — іноді могла наробити в будинку. Я розумів, що містер Боудітч правий: жоден ветеринар їй не допоможе… крім хіба що наприкінці, бо було очевидно, що їй болить. Вона багато спала, а часом дзявкала і клацала зубами в бік задніх лап, наче хотіла позбутися того, що її там кусало і завдавало болю. Тепер у мене було двоє пацієнтів: один одужував, а другій ставало гірше.