— Ну от бачиш? — прокоментував містер Боудітч, коли я показав йому статтю. — Дурний чоловік скоїв дурний злочин і попався, коли по-дурному спробував конвертувати здобич у гроші. Детективна історія з цього вийшла б така собі, правда? Навіть як на одноразову книжку в паперовій обкладинці.
— Мабуть.
— І все ж у тебе стурбований вигляд. — Ми були на кухні, дивились, як вечеряє Радар. — Це можна вилікувати колою.
Він підвівся й пішов до холодильника, практично не кульгаючи. Колу я взяв, але моєї стурбованості вона не вилікувала.
— У його підсобці було повно коштовностей. Навіть тіара з діамантами, така, яку принцеса могла б надіти на бал.
Містер Боудітч знизав плечима. Для нього то була закрита справа, вирішене питання.
— Чарлі, в тебе параноя. Справжня проблема — що робити з тим золотом, яке я досі маю на руках. На цьому зосередься. Але…
— Обачливо, я розумію.
— Обачливість — краща частина доблесті, — він глибокодумно кивнув.
— А це тут до чого?
— Геть ні до чого, чорт забирай, — вишкірився містер Боудітч. — Мені просто захотілося це сказати.
Того вечора я зайшов на твіттер і пошукав інфу про Бенджаміна Дваєра. Знайшов низку твітів про ірландського композитора, тому змінив пошуковий запит на «Дваєр підозрюваний у вбивстві». Це принесло шість відповідників. Один — від шефа поліції Стентонвілла Вільяма Ярдлі, який, по суті, привітав себе зі швидким затриманням. Другий — від якоїсь Punkette44, і, подібно до багатьох у твіттері, вона писала вдумливо й співчутливо: «Я виросла в Стентонвіллі, це вигрібна яма. Якби той Дваєр закатрупив усіх там, то зробив би світові послугу».
Але мене зацікавив твіт користувача під ніком BullGuy19. Він написав: «Бенджі Дваєр — підозрюваний у вбивстві? Не смішіть. Він у тому Сракосцянську тиняється вже тисячу років. Йому на лобі треба витатуювати напис СІЛЬСЬКИЙ ДУРНИК».
Я вирішив, що наступного дня покажу містерові Боудітчу цей твіт і закину думку: якщо цей BullGuy19 має рацію, то Бенджі Дваєр — ідеальний цап-відбувайло. Але так сталося, що ця нагода мені не випала.
Мені більше не потрібно було приходити о шостій ранку, щоб погодувати Радар: містер Боудітч сам давав цьому раду. Але я звик рано вставати й зазвичай крутив педалі велосипеда нагору пагорбом десь за чверть сьома, щоб вивести її надвір до вітру та інших справ. Після цього, оскільки була субота, я подумав, що ми можемо піти на невеличку прогулянку Сосновою вулицею, де вона завжди любила читати повідомлення, залишені на телефонних стовпах (і свої теж залишала). Але того дня прогулянки не було.
Коли я зайшов, містер Боудітч сидів за кухонним столом, їв вівсянку й читав чималу цеглину — книжку авторства Джеймса Міченера. Я налив собі склянку апельсинового соку й поцікавився в господаря, як він спав.
— Так-сяк ніч перебув, — сказав він, не відриваючи погляду від книжки. Вранці Говард Боудітч був не дуже люб’язний. Звісно, ввечері теж. І опівдні, якщо на те пішло. — Коли доп’єш, помий склянку.
— Я завжди мию.
Він щось буркнув і перегорнув сторінку цеглини під назвою «Техас». Я одним духом допив решту соку й покликав Радар, яка зайшла на кухню, майже не кульгаючи.
— Гулятки? — спитав я. — Радарчик хоче гулятоньки?
— Господи, — сказав містер Боудітч. — Не треба з нею так сюсюкати. Якщо перевести на людські роки, їй дев’яносто вісім.
Радар уже була біля дверей. Я відчинив їх, і вона подибала донизу східцями. Я рушив був за нею, але згадав, що треба взяти повідець, якщо ми збираємося гуляти Сосновою вулицею. І склянку з-під соку я не помив. Упоравшись зі склянкою, я попрямував до гачка в передпокої, де висів повідець, аж раптом Радар загавкала — різко, швидко й дуже-дуже голосно. Між цим і її гавкотом «я бачу білку» лежала прірва.
Містер Боудітч рвучко згорнув книжку:
— Що там за херня з нею? Піди подивися.
Я здогадувався, що з нею, бо вже чув такий гавкіт. «Увага, чужий». Вона знову присіла на задньому подвір’ї в траві, тепер значно коротшій і майже без гівняшок. Радар дивилася на сарай, її вуха були прищулені, а морда зібгалася в зморшки, й видно було вищирені ікла. Вона люто гавкала, з рота летіла піна. Підбігши, я вхопив її за нашийник і спробував відтягти. Йти вона не хотіла, але помітно було, що наближатися до замкненого сараю — теж. Навіть крізь канонаду гавкоту до моїх вух пробивався той дивний звук — дряпання-шкряботіння. Цього разу він був гучніший, і я бачив, як двері трохи рухаються. Це було як видиме серцебиття. Щось намагалося вибратися.
— Радар! — гукнув містер Боудітч з ґанку. — Ану йди сюди,