Я підхопив його під руку, закинув її собі на шию, взяв його за кістляве зап’ястя і ледь не потягнув нагору сходами, в будинок.
— Ліжко. Треба лягти. Не можу віддихатися.
Я допоміг йому дійти до вітальні — дорогою він загубив і другий капець, бо ноги волочились, — і опустив на розкладний диван.
— Господи Боже, Говарде, що то було? Що ви застре…
— Комора, — сказав він. — Горішня полиця. За пляшками олії «Вессон». Віскі. От стільки. — Він на трішки розвів великий палець та вказівний. Пальці тремтіли. Я раніше думав, що він блідий, але тепер, коли червоні плями помалу зійшли з його обличчя, він скидався на мерця з живими очима.
Я пішов у комору й знайшов пляшку «Джеймісона» там, де він і казав. Навіть такому високому, як я, довелося зіп’ястися навшпиньки, щоб до неї дотягтися. Пляшка була запорошена й майже повна. І в тому моєму накрученому стані — переляку, ледь не паніки — запах, коли я відкоркував ту пляшку, приніс паскудні спогади: ось тато валяється на дивані в напівступорі або схиляється над унітазом і ригає. Віскі пахне не так, як джин… і водночас так. Мені весь алкоголь пахне однаково — смутком і втратою.
Я налив кілька ковтків у склянку для соку. Містер Боудітч вихилив і закашлявся, але принаймні його щоки трохи порожевіли. Він розщебнув кричущу кобуру.
— Зніми з мене цю довбану хрінь.
Я потягнув за кобуру, й пояс ковзнув, сповзаючи з нього. Містер Боудітч вилаявся собі під носа («блядь»), бо ж пояс, напевно, шкрябнув йому поперек.
— Що мені з цим робити?
— Поклади під ліжко.
— Де ви взяли цей пояс? Я його ще не бачив.
— Де взяв, там уже нема. Просто поклади, але спершу перезаряди.
На поясі між кончо були петлі патронташа. Я прокрутив барабан великого револьвера, заповнив дві порожні камери, вклав револьвер у кобуру й засунув під ліжко. Таке враження було, що я сплю наяву.
— Що то було? Що там було?
— Я тобі розповім, — сказав він, — але не сьогодні. Нічого такого, про що слід турбуватися. На, візьми. — Він простягнув мені зв’язку ключів. — Поклади он там на полицю. Дай мені дві оксі, а потім я посплю.
Я дав йому пігулки. Мені не подобалося, що він закидається сильною наркотою після сильного віскі, але ж алкоголю там було лише на кілька ковтків.
— Не ходи туди, — сказав він. — Може, з часом і підеш, але поки що навіть не думай.
— Це звідти все золото?
— Усе складно, як кажуть у післяполуденних мильних операх. Мені не можна про це говорити, Чарлі, і ти нікому не розповідай.
— Даю слово.
— Добре. А тепер іди, дай старому поспати.
Радар зазвичай охоче йшла на прогулянку зі мною додолу схилом, але тієї суботи вона не хотіла залишати містера Боудітча. Я пішов додому сам-один і приготував собі пікантний сендвіч із шинкою — перекус чемпіонів. Тато лишив записку, що йде на зустріч АА о дев’ятій ранку, а потім у боулінг з Лінді та ще кількома тверезими друзями. А я й радий був. Обіцянку, яку дав містерові Боудітчу («Наслідки будуть такі… я навіть уявляти не беруся», — сказав він), я виконав би в будь-якому разі, але тато все одно міг щось роздивитися на моєму обличчі. Тепер, коли покинув пити, він був у сто разів чутливіший до такого. Зазвичай це було добре. Але не того дня.
Коли я повернувся в будинок номер один, містер Боудітч усе ще міцно спав. Вигляд у нього був уже трохи кращий, але дихання виривалося з хрипами. Так він дихав, коли я знайшов його на східцях ґанку зі зламаною ногою. Мені це не сподобалося.
До вечора хрипи минули. Я приготував попкорн, струшуючи його по-старому — на пательні. Ми їли його й дивилися на моєму ноуті вестерн «Хад». Обрав кіно містер Боудітч. Я про цей фільм не чув, але він виявився непоганим. Мені навіть не завадило те, що він чорно-білий. В одному місці містер Боудітч попросив зупинити, коли камера наблизилася до Пола Ньюмана.
— Чарлі, чи він не найвродливіший чоловік в історії? Як ти гадаєш?
Можливо, так і є, відповів я.
З суботи на неділю я заночував у будинку. В неділю містерові Боудітчу наче полегшало ще більше, тому я поїхав з татом рибалити на Південноелґінське водосховище. Не зловили ми нічогісінько, але приємно було проводити з татом час під м’яким вересневим сонцем.
— Чарлі, щось ти незвично тихий, — сказав тато дорогою назад. — Про щось думаєш?
— Про стару собаку, от і все.
То була брехня, хоч і не повністю.
— Приводь її сьогодні до нас, — запропонував тато, і я намагався, але Радар не хотіла залишати містера Боудітча.
— Іди сьогодні переночуй у своєму ліжку, — сказав містер Боудітч. — Ми зі старенькою не пропадемо.
— У вас хрипкий голос. Сподіваюся, ви не захворіли.
— Ні. Просто говорив майже цілий день.
— До кого?
— З ким, — виправив він. — З самим собою. Йди, Чарлі.
— Добре, але телефонуйте в разі чого.
— Так, так.
— Пообіцяйте. Вчора я дав вам слово, а сьогодні ви мені дайте.
— Господи. Обіцяю. А зараз ноги в руки — і вперед.
У неділю Радар не змогла вибратися нагору сходами після ранкового туалету і з’їла тільки половину корму. А ввечері не їла взагалі.