Казка полностью

— Сумніваюся, — сказав я. З золотом проблем могло бути значно більше, якби хтось довідався. — Радий, що ви це вирішили. Я б не зміг.

— Вибір Гобсона[24]. — Він усе ще гладив Радар, довгими рухами від потилиці до хвоста. — Зрештою, мені здається, що один-два хороші місяці — це краще, ніж шість поганих. Якщо, звісно, ліки допоможуть.

Допомогли. Радар знову стала виїдати весь корм і мог­ла вибратися нагору на ґанок (іноді з невеличкою моєю допомогою). А що найкраще — знову готова була гратися ввечері в гру «біжи за мавпочкою і попищи нею». Та все ж я не думав, що вона переживе містера Боудітча, хоча сталося саме так.

Потім настало те, що поети й музиканти називають цезурою. Радар і далі… ну, не одужувала, не можу так це назвати, але здавалася тією собакою, з якою я познайомився того дня, коли містер Боудітч упав з драбини (хоча вранці їй усе ще було важко вставати з килимка й підходити до миски з кормом). А містер Боудітч справді одужував. Він зменшив споживання оксі й поміняв єдину милицю, якою користувався з серпня, на ціпок, який знайшов у кутку в підвалі. Там, унизу, він знову трудився над складанням пазла. Я ходив до школи, проводив час із татом, а ще більше часу — в будинку номер один по вулиці Платановій. Футбольна команда «Їжаки» розпочала сезон з трьома поразками, й колишні побратими з команди перестали зі мною розмовляти. То був облом, але я мав забагато на думці, щоб цим перейматися. О, і кілька разів — зазвичай поки містер Боудітч куняв на розкладному дивані, на якому він досі спав, щоб бути ближче до Радар, — я відчиняв сейф і занурював руки у відро золота. Відчуваючи його вагу, яка завжди була несподіванкою, і пропускаючи крізь пальці цівочки. У такі миті я згадував, як містер Боудітч говорив про зачарування золотом. Я медитував на нього, можна сказати. Мелісса Вілкокс приїжджала тепер лише двічі на тиждень і без упину дивувалася з прогресу містера Боудітча. Вона сказала, що доктор Паттерсон, онколог, хоче його побачити, та містер Боудітч відмовився, мотивуючи це добрим самопочуттям. Я повірив йому на слово — не тому, що повірив, а тому, що хотів вірити. Тепер я знаю, що заперечення може охопити не лише пацієнтів.

Тихий період. Цезура. А потім сталося все й одразу, і нічого доброго в цьому не було.

Перед обідом у мене був вільний час, і зазвичай я проводив його в бібліотеці, де можна було поробити домашку чи почитати якийсь книжковий несмак містера Боудітча в паперовій обкладинці. Того дня наприкінці вересня я з головою поринув у детектив «Назва гри — смерть» Дена Дж. Марлоу, прекрасно-кривавий. За чверть дванадцята я вирішив приберегти розв’язку для запійного читання ввечері й узяв навмання якусь газету. У бібліотеці є комп’ютери, але газети там можна читати, якщо сплатиш повну вартість передплати. Крім того, мені подобалася думка про те, щоб читати новини в справжній газеті, за відчуттями то було чарівне ретро.

Я міг узяти «Нью-Йорк Таймз» або «Чикаго Триб’юн» і проґавити цю статтю. Але нагорі стоса лежала елґінська «Дейлі Геральд», її я і взяв. На перших шпальтах були гучні статті про Обаму, який хоче розпочати військову операцію в Сирії, та про масову стрілянину у Вашингтоні з тринадцятьма загиблими. Я пробіг їх очима, глянув на годинник — за десять хвилин обід — і прогортав сторінки дорогою до коміксів. Але до них не дійшов. Мене зупинила стаття на другій сторінці «Місцевих новин». Я похолов.