Казка полностью

Радар не звернула на нього уваги — вона й далі заходилася гавкотом. Щось у сараї вдарилося об двері так сильно, що я почув гупання. А слідом за цим пролунав дивний схожий на квиління звук. Ніби хтось скреготів крейдою об дошку, і від цього звуку по моїх руках знизу вгору побігли мурашки.

Я став перед Радар, щоб перекрити їй вигляд сараю, і посунув на неї, змусивши на крок-два позадкувати. В її оскаженілих очах видно було кільця білків, і на мить мені здалося, що вона мене вкусить.

Але не вкусила. Знову щось гупнуло, знову зашкряботіло, і знову те жахливе квиління розітнуло повітря. З Радар було досить. Вона розвернулась і злетіла на ґанок. Усе накульгування мов рукою зняло. Вона вибралася східцями й скулилася під ногами в містера Боудітча, не перестаючи гавкотіти.

— Чарлі! Відійди звідти!

— Там щось усередині, намагається вибратися. Звуки такі, наче велике.

— Хлопче, йди сюди! Повернися!

Знову гуп. Ще шкряботіння. Я затуляв долонею рота, наче хотів притлумити крик, що рвався назовні. Не пам’я­таю, як піднімав руку.

— Чарлі!

Як і Радар, я побіг. Бо щойно сарай зник з-перед очей, легко було уявити, як двері злітають з петель і якесь метушливе страховисько з нелюдськими криками стрімко кидається за мною вслід.

Містер Боудітч був у жахливих шортах-бермудах, на ногах — старі капці, що їх він називав дряпками. Затягнуті ранки в тих місцях, де стрижні фіксатора простромлювали плоть, червоніли на тлі блідої шкіри.

— У дім! У дім!

— Але що…

— Нема про що турбуватися, двері витримають, але я про все подбаю.

Я піднявся східцями саме вчасно, щоб почути його наступні слова, хоча він стишив голос, як це роблять люди, коли говорять самі до себе:

— Сучий син посунув дошки й блоки. Мабуть, здоровецький.

— Я вже подібне чув, коли ви були в лікарні, тільки не так гучно.

Він заштовхав мене на кухню й зайшов сам, ледь не перечепившись через Радар, яка зіщулилася в нього під ногами, але вхопився за одвірок.

— Будь тут. Я про все подбаю.

Він гримнув дверима чорного ходу, пішов, кульгаючи, шаркаючи, хитаючись. Радар ішла назирці, з пониклим хвостом. Я почув, як він бурмоче, потім зболено лається і крекче від зусилля. Повернувся він з револьвером, який я просив його забрати на перший поверх. Але не просто револьвером. Він був у шкіряній кобурі, а кобура кріпилася до шкіряного пояса, прикрашеного декоративними срібними кнопками-кончо. Та річ неначе зійшла з екрана у фільмі «Перестрілка в О.К. “Коррал”». Містер Боудітч закріпив його на собі так, що револьвер у кобурі опи­нився трохи нижче правого стегна. Мотузки з сирицевої шкіри — затяжки — теліпалися на тлі шортів з картатої тканини мадрас. Це мало б виглядати смішно — він мав би виглядати смішно, — але так не було.

— Залишайся тут.

— Містере Боудітч, що… вам не можна…

— Залишайся тут, щоб тобі! — Він ухопив мене за лікоть і стиснув, сильно, до болю. Дихав швидко й хрипко. — Залишайся з собакою. Я не жартую.

Він вийшов, хряснувши дверима, і боком спустився сходами. Радар притулилася головою мені до ноги й тихенько скімлила. Я неуважно погладив її, бо сам вдив­лявся крізь шибку. На півдорозі до сараю містер Боудітч сягнув рукою в ліву кишеню й дістав зв’язку ключів. Вибравши один, пішов далі. Вставив ключ у великий замок і витяг револьвер. Він провернув ключ і відчинив двері, цілячись револьвером трохи під кутом донизу. Я очікував, що зараз хтось чи щось вискочить на нього, але цього не сталося. Та все ж якийсь рух я помітив — щось чорне й тонке метнулося. Потім зникло. Містер Боудітч зайшов у сарай і зачинив за собою двері. Довгий-предовгий час (хоча насправді не більше ніж п’ять секунд) нічого не відбувалося взагалі. А потім пролунали два постріли. Стіни сараю, певно, були дуже товсті, бо ті звуки, що в закритому просторі мали бути оглушливими, до мене дійшли двома глухими невиразними гупаннями, наче хтось вдаряв молотом, який обгорнули фетром.

Запанувала тиша. Вона тривала значно довше, ніж п’ять секунд, — радше п’ять хвилин. Єдине, що мене стримувало, — наказовий тон містера Боудітча та вкрай грізний вираз його обличчя, коли він наказував мені залишатися тут, щоб мені. Та зрештою навіть це перестало мене стримувати. Я був певен, що з ним сталося щось погане. Я відчинив двері кухні, та щойно зробив крок на задній ґанок, двері сараю відчинились і звідти вийшов містер Боудітч. Радар кулею рвонула повз мене (де й ділися ознаки артриту) та перебігла двір до нього, коли він зачиняв двері й ставив на місце замок. Добре, що так, бо більше йому не було за що триматися, коли на нього наскочила Радар.

— Лежати, Радар, лежати!

Несамовито теліпаючи хвостом, вона впала на живіт. Містер Боудітч покрокував назад до ґанку, значно повільніше, ніж ішов до сараю. Він помітно припадав на хвору ногу. Один шрам розкрився, і з нього темно-червоними краплинами сочилася кров. Ці краплі нагадували рубіни, які я бачив у підсобці містера Гайнріха. Один старий капець містер Боудітч загубив.

— Допоможи трохи, Чарлі, — попросив він. — Довбана нога вогнем горить.