Казка полностью

П’ятого серпня, в понеділок, я отримав мейл від тренера Монтґомері з графіком футбольних тренувань. Перш ніж відповісти, я з поваги до батька розповів йому, що вирішив не грати у фінальний рік. Тато, хоч і був помітно розчарований (я й сам був розчарований), відповів, що розуміє. За день до того він приходив до містера Боудітча грати в «Джин» і бачив, у якому стані Радар.

— Там і досі багато роботи, — сказав я. — Хочу якось упорядкувати безлад на третьому поверсі, а коли зрозумію, що Говарду вже можна спускатися в підвал, там є пазл, який треба закінчити. Я думаю, він геть про нього забув. О, а ще треба навчити його користуватися ноутбуком, щоб він міг шаритися в інеті, а не тільки дивитися фільми, а ще…

— Годі, Чіпе. Це через собаку. Правильно?

Я подумав про те, як заношу її нагору сходинками, який присоромлений у неї вигляд, коли наробить у будинку, і просто не зміг відповісти.

— У мене в дитинстві був кокер-спанієль, — сказав тато. — Пенні, так її звали. Дуже важко дивитися, як старіє хороший пес. А коли вони наближаються до кінця… — він похитав головою. — Від цього серце розривається.

Саме так. Так воно й було.

Не тато збісився, почувши, що я покину футбол у випускний рік, а містер Боудітч. І збісився він, як ведмідь.

— Ти здурів?! — ледь не закричав він. Зморшкуваті щоки спалахнули рум’янцем. — Тобто остаточно, безповоротно звихнувся?! Ти будеш зіркою в тій команді! Ти зможеш грати на рівні коледжу, може, навіть зі стипендією!

— Ви ніколи в житті не бачили, як я граю.

— Я читав спортивний розділ у «Сан», хоч він там і гівняний. Торік ти виграв Кубок індички, йопересете!

— Ми в тій грі забили чотири тачдауни. Мій був лиш останній.

Він стишив голос:

— Я б ходив на твої матчі.

Це приголомшило мене до втрати дару мови. Почути таке від добровільного затвірника, яким він був ще до нещасного випадку… неймовірна пропозиція.

— Ви зможете піти, — зрештою сказав я. — А я піду з вами. Купите хотдоґи, а я візьму колу.

— Ні. Ні. Я твій шеф, чорт забирай, я плачу тобі зар­плату, і я забороняю. Через мене ти не змарнуєш свій останній футбольний сезон у старшій школі.

Темперамент у мене є, хоч я з ним його ніколи не проявляв. Але того дня проявив. Думаю, можна сказати, що я гаркнув:

— Ви тут ні при чому, взагалі ні при чому! А вона?! — я показав на Радар, яка підняла голову й озвалася стривоженим скавчанням. — Будете носити її нагору і вниз сходинками, щоб вона могла попісяти й покакати? Та ви самі ледве ходите!

Він вражено подивився на мене.

— Я… нехай це робить у будинку… я підстелю газети…

— Їй буде дуже неприємно, ви ж знаєте. Може, вона й собака, але своя гідність у неї є. І якщо це її останнє літо, остання осінь… — Я відчув, як підступають сльози, і подумати, що це безглуздя, може тільки той, у кого ніколи не було собаки, яку любив. — Я не хочу бути на полі й битися об сране тренувальне опудало, коли вона відійде! До школи я ходитиму, це обов’язково, але решту часу хочу проводити з нею. І якщо вас таке не влаштовує, то звільніть мене.

Він мовчав, згорнувши руки. А коли знову подивився на мене, його губи були так міцно стулені, що перетворилися на невидиму лінію, і на мить я подумав, що він справді мене звільнить. Та він сказав:

— Думаєш, ветеринар зможе прийти додому й не звертати уваги на те, що моя собака не зареєстрована? Якщо я йому добре заплачу?

Я видихнув.

— Може, я спробую дізнатися?

Я знайшов не ветеринара, а помічницю ветеринара, одиноку маму з трьома дітьми. Її знав Енді Чен, він нас і познайомив. Вона прийшла, оглянула Радар і дала містерові Боудітчу пігулки — за її словами, експериментальні, але кращі, ніж капрофен. Сильніші.

— Я хочу, щоб ви чітко розуміли, — сказала вона. — Вони покращать якість її життя, але, ймовірно, скоротять його тривалість. — Вона трохи помовчала. — Напевно скоротять. Коли вона помре, не звертайтеся до мене й не кажіть, що я вас не попереджала.

— І довго вони допомагатимуть? — спитав я.

— Можуть не допомогти взагалі. Я ж кажу, це експериментальні ліки. Вони в мене є тільки тому, що залишилися після того, як доктор Петрі завершив клінічне випробування. За яке йому добре заплатили, можу додати, хоч я й не бачила. Якщо ліки допоможуть, ваша Радар може прожити хороший місяць. А може й два. Але, мабуть, не три. Вона не почуватиметься знову цуценям, але їй полегшає. А тоді одного дня… — вона знизала плечима, присіла й погладила худий бік Радар. Та привітно постукала хвостом. — А тоді одного дня її не стане. Якщо на Гелловін вона буде ще жива, я дуже здивуюся.

Я не знав, що сказати, але містер Боудітч знав, а Радар була його собака.

— Досить добре. — А потім додав те, чого я тоді не зрозумів, а тепер розумію: — Досить довго. Можливо.

Коли жінка пішла (з двомастами доларами), містер Боудітч пришкандибав до своєї собаки й погладив її. А коли подивився на мене, то всміхався — ледь помітно, криво.

— Нас представники влади не заарештують за купівлю незаконних ліків для собак?