ЮВЕЛІР ЗІ СТЕНТОНВІЛЛА СТАВ ЖЕРТВОЮ ВБИВСТВА
Учора пізно ввечері в крамниці «Прекрасні коштовності» було знайдено мертвим її власника, бізнесмена, який давно жив у Стентонвіллі. Поліція приїхала на виклик — телефоном повідомили, що двері крамниці відчинені попри те, що на них висить табличка «Зачинено». Полісмен Джеймс Котцівінкл знайшов Вільгельма Гайнріха в підсобному приміщенні, двері до якого також були відчинені. На запитання про те, чи було мотивом пограбування, начальник поліції Стентонвілла Вільям Ярдлі відповів так: «Розслідування цього злочину ще триває, однак уже зараз зрозуміло, що там усе елементарно». Коли запитали про те, чи чув хто-небудь звуки боротьби або пострілів, ані шеф Ярдлі, ані детектив Ізраель Бутчер з поліції штату Іллінойс коментувати не стали, але зазначили, що більшість крамниць на західному боці головної вулиці Стентонвілла стояли порожні з часу появи ТРЦ за межею міста. Ювелірна крамниця «Прекрасні коштовності» була прикметним винятком. Ярдлі та Бутчер обіцяють «швидке розслідування й закриття справи».
Пролунав дзвінок на обід, але я сидів на місці непорушно. І набрав містера Боудітча. Він відповів як завжди:
— Якщо це реклама, викресліть мене зі свого списку.
— Це я, Говарде. Містера Гайнріха вбили.
Довга пауза. Потім:
— Звідки ти знаєш?
Я роззирнувся. В бібліотеці обідати не можна було, тому всі, крім мене, пішли, тож я прочитав йому газетну замітку. Багато часу це не забрало.
— Чорт, — вилаявся містер Боудітч, коли я замовк. — І де я тепер обмінюватиму золото? Я майже двадцять п’ять років з ним співпрацював.
Ані краплі співчуття. Навіть подиву, принаймні я не відчув.
— Пошукаю в інтернеті…
— Обережно! Обачно!
— Авжеж, я буду нереально обачний, але мені здається, ви не до кінця розумієте. Ви провернули з ним велику оборудку,
— Чарлі, ти забагато читаєш макулатури в паперових обкладинках. Ті шість фунтів золота ти за мене обміняв у квітні.
— Це не зовсім темні віки, — сказав я.
Він не звернув уваги.
— Не люблю звинувачувати жертву, але він просто не хотів покидати свою крамничку в тому всратому містечку. Коли я востаннє мав з ним справу особисто, а це було приблизно за чотири місяці до того, як я навернувся з драбини, я йому сказав: «Віллі, якщо ти не закриєш цю крамничку й не переїдеш у ТРЦ, тебе пограбують». І зрештою таки пограбували, ще й убили. Ось тобі й просте пояснення.
— Все одно мені полегшає, якщо ви принесете свій револьвер на перший поверх.
— Якщо тобі від цього полегшає, то гаразд. Прийдеш після школи?
— Ні, я думав зганяти в Стентонвілл, прикупити креку.
— Гумор у молоді примітивний і рідко буває смішний, — прокоментував містер Боудітч і поклав трубку.
Коли я став в обідню чергу, вона вже тяглася приблизно на милю, і ті помиї, які подавали в кафетерії, були, мабуть, холодні. Але я не заперечував. Я думав про золото. Містер Боудітч сказав, що в його віці це просто відро металу. Може, й так, але я подумав, що він або бреше, або кривить душею.
Інакше навіщо б йому було
Це було в середу. Я передплатив елґінську газету, щоб читати її на телефоні, і в п’ятницю вийшла нова замітка, цього разу — на першій сторінці розділу «Місцеві новини»: «МЕШКАНЦЯ СТЕНТОНВІЛЛА ЗААРЕШТОВАНО ЗА ОБВИНУВАЧЕННЯМ У ПОГРАБУВАННІ ТА ВБИВСТВІ ЮВЕЛІРА». Затриманого звали Бенджамін Дваєр, 44 роки, «особа без місця проживання». Тобто, як я зрозумів, безхатько. Власник стентонвілльського ломбарду викликав поліцію, коли Дваєр спробував закласти діамантовий перстень «суттєвої вартості». Вже у відділку при ньому виявили браслет зі смарагдами. У поліції слушно назвали підозрілим володіння такими речами для особи без зареєстрованого місця проживання.