Казка полностью

Посеред клятого мосту задзвонив мій телефон. Я заїхав на паркінг «Зіп-Марту» й натиснув кнопку відповіді. Мелісса Вілкокс. Вона плакала.

— Чарлі, він помер дорогою до лікарні. Його намагалися реанімувати, все перепробували, але інфаркт був занадто сильний. Так прикро. Дуже співчуваю.

Я сказав, що мені теж прикро. Подивився на вітрину «Зіп-Марту». Вивіска на ній була незмінна: гора смаженої курятини на тарелі й напис «НАЙКРАЩІ В УСЬОМУ КРАЇ». Полилися сльози, затуманили слова. Мене помітила місіс Зіппі й вийшла надвір.

— Все гаразд, Чоллі?

— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.

Сенсу їхати в лікарню не було. Я попедалював по мосту назад, а потім пішки повів велосипед нагору пагорбом вулиці Платанової. Був занадто вимотаний, щоб їхати, особливо на той крутий підйом. Біля нашого будинку зупинився, але той будинок порожній і залишатиметься таким до татового повернення. А в іншому будинку — собака, якій я потрібен. Я подумав, що тепер це вже моя собака.

Повернувшись до будинку містера Боудітча, я трохи попестив Радар. Гладив і плакав, частково від шоку, а частково ще й тому, що до мене потроху доходило: на тому місці, де раніше був друг, утворилася діра. Погладжування її заспокоювало, та й мене, мабуть, теж, бо я почав міркувати. Передзвонив Меліссі й спитав, чи робитимуть розтин. Вона відповіла, що ні, бо він помер не на самоті й причина ясна.

— Коронер випише свідоцтво про смерть, але йому потрібен якийсь документ, що засвідчує особу. У тебе часом нема його гаманця?

Ну, якийсь гаманець у мене був. Не той, який носив у кишені штанів містер Боудітч (коричневий, а той, який я знайшов під ліжком, був чорний), але цього я Меліссі не сказав. Просто відповів, що гаманець є. Вона сказала, мовляв, можна не поспішати, ми всі знаємо, хто він.

Але я в цьому засумнівався.

Поґуґливши номер Леона Бреддока, я зателефонував йому. Розмова вийшла коротка. Бреддок сказав, що всі справи містера Боудітча впорядковані, бо він не сподівався на довге життя.

— Сказав, що не купуватиме зелених бананів. Мені це здалося чарівним.

Рак, подумав я. Ось чому він упорядкував свої справи, ось на яку смерть чекав, а не на інфаркт.

— А він приїжджав до вас в офіс? — запитав я.

— Так. На початку цього місяця.

Інакше кажучи, коли я був у школі. А мені про це не сказав.

— Мабуть, «Убер» взяв.

— Що, вибачте?

— Нічого. Мелісса — його лікарка — каже, що комусь, здається, коронеру, потрібен документ, який засвідчує особу, щоб виписати свідоцтво про смерть.

— Так, так, звичайна формальність. Якщо занесете його в реєстратуру лікарні, там зроблять ксерокопію. Посвідчення водія, якщо воно в нього було; навіть протерміноване годиться, думаю. Щось із фотографією. Без поспіху, бо тіло в ритуальну службу віддадуть і так. Мабуть, ви ще не знаєте, до якої ритуальної служби…

— «Кросленд», — перебив я. Вони ховали маму. — Тут, у Сентрі.

— Добре, дуже добре. Він залишив кошти на такий сумний випадок. Будь ласка, повідомте мені, коли про все буде домовлено. Може, цим можуть заопікуватися ваші батьки. А після цього мені треба буде з вами зустрітися, містере Рід.

— Зі мною? Навіщо?

— При зустрічі розповім. Думаю, розмова в нас вийде приємна.

Я зібрав корм, посудину й ліки Радар. У жодному разі я не збирався залишати її в цьому будинку, де вона чекатиме повернення господаря з тої далечіні, куди він відійшов. Я причепив до її нашийника повідець і повів додолу пагорбом. Вона йшла повільно, але рівно і без труднощів вибралася східцями на наш ґанок. Радар уже знала цей будинок і відразу ж підійшла до миски з водою. А потім лягла на свій килимок і заснула.

Невдовзі після полудня повернувся тато. Не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але одного погляду йому вистачило, щоб міцно мене обійняти. Я знову розплакався, і цього разу сльози потекли рікою. Він притулив долоню мені до потилиці й гойдав, наче того хлопчика, який втратив матір. І від цього я заплакав ще сильніше.

Коли водоспад припинився, він спитав, чи хочу я їсти. Я кивнув, і він посмажив яєчню-бовтанку з шести яєць, додавши туди по жмені цибулі й солодкого перцю. Ми поїли, і я розповів, що сталось, але багато про що й замовчав — про револьвер, звуки з сараю, відро золота в сейфі. І зв’язку ключів не показав. Я подумав, що невдовзі очищу совість, і він, мабуть, дасть мені чортів за те, що я промовчав, але поки що притримаю в таємниці всі божевільні штуки, доки не прослухаю ту касету.

Але гаманець я татові показав. У відділенні для паперових грошей лежали купюри по п’ять доларів, такого різновиду, що я й не бачив. Тато сказав, що це срібні серти­фікати, не така вже й рідкість, але ретро, як телевізор і плита містера Боудітча. Ще там були три посвідчення особи: картка соціального страхування, видана на ім’я Говарда А. Боудітча; заламінована картка, яка засвідчувала, що Говард А. Боудітч був членом Американської асоціації лісорубів; водійське посвідчення.