Казка полностью

Я зачудовано вдивлявся у фотографію на картці Асоціації лісорубів. На ній містерові Боудітчу було приблизно тридцять п’ять років, максимум сорок. На голові — копиця палахкотливо-рудого волосся, зачесаного назад із гладенького чола без жодної зморшки охайними хвилями; а такої зухвалої усмішки до вух я в нього не бачив ніколи. Часом він усміхався, раз чи двічі навіть широко, але так безтурботно — ні. Був у картатій фланелевій сорочці, й так, схожий на дроворуба.

«Простий дроворуб, — сказав він мені не так давно. — В казках їх багато».

— Це дуже-дуже добре, — озвався тато.

Я підвів погляд від картки, яку роздивлявся.

— Що?

— Це.

Він передав мені водійське посвідчення, на якому містерові Боудітчу було приблизно шістдесят. Руде волосся все ще було доволі густе, але вже рідішало й програвало битву з сивиною. Згідно з написом під іменем, права були дійсні до 1996 року, але ми знали більше. Тато перевірив в інтернеті. Містер Боудітч мав авто (десь), але чинного водійського посвідчення штату Іллінойс в нього не було, а цей документ… Я здогадався, що в містера Гайнріха могли бути знайомі, які виготовляли фальшиві права.

— Навіщо? — спитав я. — Чому він таке зробив?

— Причин може бути багато, але я думаю, він знав, що свідоцтво про смерть не видадуть без хоч якогось посвідчення особи. — Тато похитав головою, не роздратовано, а захоплено. — Це, Чарлі, була гарантія поховання.

— І що нам із цим робити?

— Користуватись. Я певен, він мав свої секрети, але навряд чи грабував банки в Арканзасі чи влаштовував стрілянину в нешвілльському барі. Він був добрий до тебе й до своєї собаки — мені цього досить. Я вважаю, його слід поховати з його маленькими секретами, якщо адвокат їх не знає. Чи ти так не думаєш?

— Думаю.

Насправді я думав, що секрети в нього були, так, але не маленькі. Якщо не вважати маленьким цілий статок у вигляді золота. І в сараї щось. Щось було, доки він це не застрелив.

Говарда Адріана Боудітча провели в останню путь через два дні, в четвер, 26 вересня 2013 року. Поминальна служба відбулася в ритуальному домі «Кросленд», а поховали його на цвинтарі Сентрі, там же, де знайшла вічний спокій моя мама. На татове прохання преподобна Еліс Паркер провела нерелігійну службу (по мамі також правила вона). Преподобна Еліс говорила коротко, але все одно в мене було багато часу на роздуми. Трохи про золото, але більше про сарай. Він щось там застрелив, і збурення його вбило. Не одразу, але я був певен, що причина в цьому.

На поховальній церемонії та на цвинтарі були присутні Джордж Рід, Чарльз Рід, Мелісса Вілкокс, місіс Альтея Річленд, адвокат Леон Бреддок і Радар, яка проспала всю церемонію і подала голос тільки раз, біля могили: завила, коли труну опускали в землю. Я певен, це звучить сентиментально і неймовірно водночас. Можу сказати лише одне — так і було.

Мелісса обняла мене й поцілувала в щоку. Сказала телефонувати їй, якщо захочу поговорити, і я пообіцяв, що так і зроблю.

На паркінг я повертався з татом і юристом. Радар повільно дибала поруч. «Лінкольн» Бреддока був припаркований біля нашого скромного «шеві капріс». У затінку дуба, листя якого вже золотилося, стояла лавка.

— Посидимо трохи? — запропонував адвокат. — Я маю вам розповісти дещо важливе.

— Стривайте, — сказав я. — Йдіть, не зупиняйтеся.

Я дивився на місіс Річленд, яка озирнулася так само, як завжди на Платановій — наставивши долоню дашком над очима, щоб затулити очі. Побачивши, що ми йдемо до машин — чи принаймні схоже на те, — вона сіла у свою і поїхала.

— Тепер можна й на лавку, — сказав я.

— Я так розумію, та леді з допитливих, — завважив Бреддок. — Вона його знала?

— Ні, але містер Боудітч сказав, що вона любить скрізь пхати носа, і мав рацію.

Ми сіли на лавку. Містер Бреддок поклав портфель на коліна й розстебнув його.

— Я казав, що в нас буде приємна розмова, і думаю, ти зі мною погодишся, коли почуєш, що я маю сказати.

Він вийняв теку, а з теки — стосик паперів із золотою скріпкою. На верхньому стояли слова «ОСТАННЯ ВОЛЯ ТА ЗАПОВІТ».

Тато засміявся:

— Боже, невже він щось відписав Чарлі?

— Не зовсім так, — виправив його Бреддок. — Він усе відписав Чарлі.

Я бовкнув перше-ліпше, хоч і не дуже ввічливе:

— Всратися й не жити!

Усміхнувшись, Бреддок похитав головою:

— Це, як у нас, юристів, кажуть, nullum cacas statum — ситуація без лайна. Він залишив тобі будинок і землю, на якій той стоїть. Непоганий клапоть, вартість якого вимірюється щонайменше шестизначною сумою. Великою шестизначною сумою, враховуючи ціни на нерухомість у Сентріз-Ресті. Усе, що є в будинку, також твоє, плюс машина, яка нині зберігається в містечку Карпентервілл. І авжеж, собака. — Нахилившись, він погладив Радар. Вона на мить підвела погляд і знову поклала голову на лапи.

— Невже це правда? — не вірив тато.

— Юристи не брешуть, — запевнив Бреддок, та потім уточнив: — Принаймні в таких справах.

— І немає родичів, які можуть оскаржити?

— Дізнаємося, коли заповіт буде затверджено, але він казав, що немає.