Казка полностью

— А мені… мені все ще можна заходити всередину? — спитав я. — У мене там залишилися речі. Здебільшого одяг, але ще й… ем…

Я не міг згадати, що ще в мене було у номері один. Міг думати тільки про те, що містер Боудітч зробив одного дня на початку того місяця, поки я був у школі. Можливо, він змінив моє життя, поки я писав контрольну з історії або кидав м’яча в кільце у спортзалі. Тієї миті я думав не про золото, сарай, револьвер чи касету. Просто намагався осягнути те, що тепер я володію (чи невдовзі володітиму) верхівкою пагорба вулиці Платанової. А чому? Тільки тому, що одного прохолодного квітневого дня почув, як Радар виє на задньому дворі будинку, який дітлахи називали Психодомом.

Адвокат тим часом усе говорив. Довелося попросити його перемотати назад.

— Я кажу, авжеж, можна заходити. Зрештою, він тепер твій з усіма потрухами. Принаймні стане твій, коли заповіт буде затверджено.

Юрист поклав заповіт назад у теку, теку — у портфель, клацнув замками й підвівся. Вивудивши з кишені візи­тівку, простягнув її татові. А тоді, мабуть, згадавши, що тато — не спадкоємець нерухомості, яка коштує шести­значну суму (велику шестизначну суму), вручив ще одну картку мені.

— Телефонуйте, якщо будуть запитання, і я теж буду на зв’язку. Попрошу прискорити процес затвердження, та все одно він може тривати пів року. Вітаю вас, юначе.

Тато і я потисли йому руку й провели поглядами до «лінкольна». Мій батько зазвичай не лається (на відміну від містера Боудітча, який був схильний вставляти «бляха» в «подай сіль»), але поки ми сиділи на тій лавці, занадто приголомшені, щоб вставати, він зробив виняток.

— Охрініти.

— Точно, — кивнув я.

Удома тато приніс із холодильника дві коли. Ми цокнулися бляшанками.

— Як ти, Чарлі?

— Не знаю. На голову не налазить.

— Думаєш, він мав щось у банку чи лікарня з нього все витрусила?

— Не знаю.

Але я знав. У «Громадянському» небагато, зо дві тисячі, але нагорі — відро золота, а в сараї, може, ще більше. Разом з тим невідомим, що там ще було.

— Насправді це не має особливого значення, — сказав тато. — Ця нерухомість золота.

— Золота, це точно.

— Якщо все вийде, то про витрати на твою вищу освіту можна не турбуватися. — Він протягло зітхнув, склавши губи трубочкою: хууух. — Таке відчуття, наче з моїх плечей звалився тягар вагою дев’яносто фунтів.

— Це якщо ми будемо продавати, — сказав я.

Він дивно на мене глянув.

— Маєш на увазі, що залишиш його собі? Станеш як Норман Бейтс і житимеш у Психодомі?

— Тату, він більше не схожий на маєток з привидами.

— Я знаю. Знаю. Ти привів його до ладу.

— Там ще є над чим попрацювати. Я сподівався, що до зими його весь пофарбую.

Тато все ще дивився на мене якось дивно — задерши голову. Чоло йому прорізала неглибока зморшка.

— Там цінна земля, Чіпе, а не будинок.

Я хотів посперечатися — мене жахала думка про знесення номера один по вулиці Платановій. Не тому, що в ньому багато секретів, а тому, що в ньому залишалося так багато від містера Боудітча. Але не став цього робити. Це було безглуздо, бо на повне фарбування все одно не вистачить грошей, доки не спливе термін затвердження заповіту, а конвертувати золото в готівку не було можливості. Я допив колу.

— Хочу туди піти забрати одяг. Можна залишити Раді тут, з тобою?

— Авжеж. Мабуть, тут вона відтепер і житиме, правда? Принаймні до…

Він не договорив, просто знизав плечима.

Перше, що я помітив, — відчинену хвіртку. Я думав, що зачинив її, але певності не було. Я обійшов будинок, почав підійматися на ґанок і застиг на другій сходинці. Двері кухні були відчинені, а їх я таки зачиняв точно. Ще й замикав. Піднявшись на ґанок, я побачив, що так, замикав: довкола замка, частково вирваного з одвірка, стирчали гострі уламки дерева. Я не подумав про те, що зломщик міг досі бути всередині; вдруге за той день я був занадто приголомшений, щоб міркувати. Пам’ятаю, подумки зрадів, що залишив Радар у нас удома. Занадто стара й тендітна вона була для нових хвилювань.

Усі кухонні шафки були відчинені, каструлі й пательні — розкидані по лінолеуму з несамовитою силою. Плиту відтягли від стіни, дверцята духовки були роззявлені. Вміст усіх коробок — «ЦУКОР», «БОРОШНО», «КАВА», «ПЕЧИВО» — повисипали на стіл. Та грошей в одній з них уже не було, і перша зв’язна думка, яка пробилася мені в голову, була: «Цьому виродку вони не дісталися». Я поклав готівку (й золоті гранулки) в сейф ще кілька місяців тому. У вітальні розкладне ліжко — тепер воно знову перетворилося на канапу, бо містер Боудітч більше його не потребував, — було перевернуте, подушки порізані ножем. Те саме з м’я­ким кріслом містера Боудітча. Скрізь валялася набивка.