Казка полностью

Нагорі було ще гірше. Мені не доведеться відкривати комод, щоб дістати речі, бо вони були розкидані по всій кімнаті, якою я користувався. Мої подушки порізані, матрац теж. У головній спальні царював такий самий хаос, ще й шпалери пошматовані і звисали довжелезними смугами. Двері шафи стояли відчинені, одяг кучугурами валявся на підлозі (кишені штанів повивертали), і було вид­но сейф. Уздовж шва біля ручки красувалися подряпини, на кодовому замку також, але сам сейф витримав спроби грабіжника зламати його. Для певності я набрав шифр і відчинив. Усе було на місці. Я зачинив його, замкнув на шифр і спустився на перший поверх. І там, сівши на канапу, де спав містер Боудітч, утретє за той рік набрав номер 911. А потім зателефонував батькові.

Я зрозумів, що є одна штука, яку мені треба зробити до появи батька і вже точно до приїзду поліції. Тобто якщо я збирався брехати й брехня є життєздатною. Я зробив усе необхідне, потім вийшов надвір чекати. Батько приїхав пагорбом нагору і припаркувався біля бровки. Радар він із собою не брав, і мене це потішило; розгром у будинку засмутив би її більше, ніж вона могла б витримати з огляду на останні зміни в житті.

Тато пройшовся першим поверхом, прискіпливо оглядаючи розгром. Я залишився на кухні — підбирав каструлі й пательні, ховав їх у шафки. Коли тато повернувся, то допоміг мені підтягти плиту назад до стіни.

— Ну нічого ж собі, Чарлі. І що ти думаєш із цього ­приводу?

Я відповів, що не знаю, але сам подумав, що знаю. Просто не знав хто.

— Тату, почекаєш тут поліцію? Я на хвилинку зганяю на той бік вулиці. Місіс Річленд повернулась, я бачив її машину. Хочу з нею переговорити.

— Тією, що пхає носа?

— Точно.

— А може, хай копи розбираються?

— Якщо вона щось бачила, я скажу їм, хай з нею поговорять.

— Навряд чи, вона була з нами на похороні.

— І все одно хочу з нею поговорити. Може, вона раніше щось бачила.

— Тих, які оцінювали точку?

— Можливо.

Стукати до неї в двері не довелося: вона була на звичному посту біля кінця під’їзної доріжки.

— Привіт, Чарлі. Все нормально? Твій тато дуже квапився. А де собака?

— У мене вдома. Місіс Річленд, хтось вдерся в будинок містера Боудітча, поки ми були на похороні, й погромив там усе.

— Боже мій, серйозно? — Вона приклала до грудей руку.

— Ви кого-небудь раніше бачили? Типу, за останні кілька днів? Когось чужого на цій вулиці?

Вона задумалася.

— Ех, здається, ні. Лише звичних кур’єрів — ну, ти знаєш, «Федерал Експрес», «Ю-Пі-Ес», чоловіка, який приходить порядкувати на газоні Гоутонів… мабуть, недешеве задоволення… листоношу в його фургончику… а чи великі збитки? Щось украли?

— Я поки що не знаю. Може, поліція захоче…

— Побалакати зі мною? Авжеж! Я залюбки! Але якщо це сталося, поки ми були на похороні…

— Так, розумію. Все одно дякую.

Я вже розвернувся, щоб іти.

— А був один дивний чоловічок, продавав передплату на журнали, — сказала вона. — Але це було ще до смерті містера Боудітча.

Я знову повернувся обличчям до неї:

— Справді?

— Так. Ти в цей час був у школі. У нього була торбинка, в такій колись листоноші пошту носили. На ній — наліпка з написом «АМЕРИКАНСЬКА СЛУЖБА ПЕРЕДПЛАТ», здається, так, а всередині примірники — «Тайм», «Ньюсвік», «Воґ» та інші. Я йому сказала, що журнали мені не потрібні, що я все читаю онлайн. Так же набагато зручніше, правда? І екологічніше, весь той папір не потрапляє на звалища.

Екологічні переваги читання в інтернеті мене не цікавили.

— А в інші будинки по вулиці він заходив?

Я відчував: якщо хтось і може відповісти на це запитання, то тільки вона.

— Заходив у декілька. Думаю, до містера Боудітча теж ходив, але старий не підійшов до дверей. Може, погано почувався. Або… думаю, він не любив гостей, правда ж? Я така рада, що ти з ним потоваришував. Дуже сумно, що його не стало. Про тварин кажуть, що вони біжать на веселку. Мені це подобається, а тобі?

— Так, гарно.

Я терпіти не міг цей вислів.

— Мабуть, його собачка скоро теж побіжить на веселку. Бідолашний так схуд і посивів на морді. Ти його забереш?

— Радар? Авжеж. — Я не став їй казати, що Радар жіночої статі. — А який той продавець журналів був із себе?

— О, та просто дивний коротунчик, дивно ходив і розмовляв. Крокував наче підстрибом, майже як дитина, а коли я відповіла, що журнали мені не потрібні, сказав: «Ясненько», з таким акцентом, наче англієць. Але говорив він так само по-американськи, як ми з тобою. Думаєш, це він заліз у будинок? Він не здався мені небезпечним. Просто смішний чоловічок зі смішною манерою розмовляти. Часто приказував «ха-ха».

— Ха-ха?

— Так. Не по-справжньому сміявся, просто «ха-ха». «На сімнадцять відсотків дешевше, ніж на розкладці, мем, ха-ха». І як на чоловіка був невисокий. Мого зросту. Думаєш, це він?

— Мабуть, ні, — сказав я.

— На ньому була бейсболка «Вайт Сокс», я запам’ятала, і вельветові штани. А спереду на бейсболці — червоне кружальце.

Я рвався розпочати глобальне прибирання, але тато сказав, що треба дочекатися поліцію:

— Думаю, їм необхідно буде задокументувати місце злочину.