Вони приїхали приблизно через десять хвилин, у патрульній машині й седані без розпізнавальних знаків. Чоловік за кермом седана мав сиве волосся і чимале черево. Він назвався детективом Ґлісоном, а двох полісменів у формі представив як Вітмарка й Купера. У Вітмарка була камера; Купер мав при собі маленький кейс, схожий на коробку для ланчу, в якому, на мою думку, містилася всіляка фігня для збирання доказів.
Детектив Ґлісон обвів розгром поглядом, якому помітно бракувало зацікавлення. Часом він теліпав картатою спортивною курткою, щоб підтягти штани. Я подумав, що ще рік-два — і він отримає золотий годинник чи вудку на своїй пенсійній вечірці. А поки що збуває час на службі.
Давши Вітмаркові вказівку зняти на відео вітальню, він відправив Купера нагору. Поставив нам кілька запитань (звертаючись до тата, хоча саме я був перший, хто виявив, що в будинок вдерлися грабіжники) і занотував відповіді в блокнотик. Потім рвучко згорнув блокнотик, засунув у внутрішню кишеню спортивної куртки й підтягнув штани:
— Некроложні грабіжники. Сто разів таке бачив.
— І що воно таке? — спитав я.
Але глянувши на тата, зрозумів, що він уже знає. Може, з тієї миті, як зайшов і роззирнувся.
— Коли про його смерть повідомили в газеті?
— Учора, — відповів я. — Його лікарка взяла форму для газети невдовзі після смерті, а я допомагав заповнювати.
Ґлісон кивнув:
— Ага, ага, сто разів таке бачив. Ці упиряки читають газету, дізнаються, коли буде похорон і будинок стоятиме пустий. Ламають двері, хапають усе, що здається цінним. Ви роздивіться, напишіть список, що зникло, і принесіть у відділок.
— А відбитки пальців?
Ґлісон знизав плечима:
— Вони, напевно, були в рукавичках. Нині всі дивляться серіали про копів, особливо злочинці. У таких справах ми зазвичай не…
— Лейтенанте! — То був Купер, з другого поверху. — У великій спальні є сейф.
— А, ну оце вже діло, — сказав Ґлісон.
Ми піднялися слідом за Ґлісоном. Він ішов повільно, наче підтягувався на перилах, а на горішньому майданчику відсапався, розчервонілий. Підтягнувши штани, він зайшов у спальню містера Боудітча. А там нахилився, щоб оглянути сейф.
— А. Хтось спробував і не зумів.
Я й так міг йому це сказати.
Зайшов Вітмарк (схоже, штатний кінематографіст управління поліції), почав знімати на відео.
— Зняти пальчики? — спитав Купер. Він уже відкривав свій ланч-бокс.
— Тут може й пощастити, — сказав нам детектив (я вагаюся, чи можна його так називати). — Грабіжник міг зняти рукавички, щоб спробувати шифр, коли побачив, що так просто не зламати.
Купер посипав чорним порошком передню частину сейфа. Щось прилипло, щось упало на підлогу. Буде що мені прибирати на додачу до всього. Оглянувши працю своїх рук, Купер відступив убік, щоб показати Ґлісону.
— Витерли начисто, — резюмував той, випрямляючись і з особливим запалом підсмикуючи штани.
Авжеж, витерли — я сам і витер після того, як зателефонував 911. Грабіжник міг залишити свої відбитки, але навіть якщо так, їх довелося позбутися, бо мої відбитки там теж були.
— Ви часом не знаєте, який тут шифр? — це також було адресовано батькові.
— Я в цій кімнаті до сьогодні не бував. Спитайте в Чарлі. Він був доглядачем старого.
— Без поняття, — відповів я.
— Ха. — Ґлісон знову нахилився до сейфа, але ненадовго, так, наче той перестав його цікавити. — Спадкоємцеві цієї штуки доведеться викликати слюсаря. А якщо й це не допоможе, то ведмежатника з нітрогліцерином. Я знаю кількох на зоні в Стейтвіллі, — він засміявся. — Мабуть, особливої здобичі не буде: трохи папірців, може, запонки. Пам’ятаєте веремію з сейфом Аль Капоне? Геральдо Рівера тоді в калюжу сів капітально[25]. Ну гаразд. Приїжджайте у відділок і пишіть заяву, містере Рід.
Знову до батька. Іноді я дуже добре розумію, чому лютують жінки.
Ту ніч я провів у нашій маленькій гостьовій на першому поверсі. То був кабінет і швейна кімната матері, і впродовж татових запійних років там нічого не змінювалося, типу як у музеї. Коли батько вже понад пів року не пив, він перетворив її на спальню (з моєю допомогою). Іноді там ночував Лінді, а кілька разів — нещодавно витверезілі хлопці, з якими тато працював, бо така в АА робота. Я скористався цією кімнатою в ніч перед похороном містера Боудітча та пограбуванням його будинку, щоб Радар не намагалася підійматися сходами. Поклав їй на підлогу ковдру, і вона одразу заснула, скрутившись клубком. Мені трохи не спалося, бо ліжко в тій кімнаті було закоротке для мого зросту, а ще тому, що я мав багато поживи для роздумів.