Перед тим як вимкнути світло, я поґуґлив Американську службу передплат. Така компанія існувала, але в множині — «служби». Авжеж, різниця невелика, місіс Річленд могла помилитись, але та компанія, яку я знайшов, працювала лише в інтернеті. Жодних комівояжерів. Я обміркував те, що цей тип міг бути справжнім некроложним грабіжником, який роздивлявся на районі… але не сходилося, бо він ходив по району зі своєю торбою зразків ще до смерті містера Боудітча.
Я вважав, що продавець журналів — убивця містера Гайнріха. А до речі, як саме вбили Гайнріха? В газеті про це нічого не було. Чи не могло бути так, що чоловічок, який примовляв «Ясненько» і «Ха-ха», катував його перед убивством? Щоб витрусити прізвище декого з ничкою золотих ніштячків?
Я перевернувся з правого боку на лівий. Ноги висіли в повітрі, і я накрив їх верхнім простирадлом і ковдрою.
А може, катувати й не довелося. Може, містер Ясненько пообіцяв Гайнріху, що не вб’є, якщо той добровільно назве це прізвище.
Я перевернувся з лівого боку на правий. Знову поправив простирадло й ковдру. Радар підняла голову, стиха сказала: «Вуфф» — і знову заснула.
Ще запитання: чи розмовляв детектив Ґлісон з місіс Річленд? Якщо так, то чи зробив дедуктивний висновок, що містер Боудітч став мішенню
І запитання на джекпот: якщо містер Ясненько Ха-Ха й досі полює за золотом, то чи повернеться він?
Справа наліво. Зліва направо. Поправити ковдри.
Якоїсь миті я вирішив, що краще буде якнайшвидше прослухати касету містера Боудітча, і після цього нарешті заснув. Снилося, що мене душить дрібний чоловічок з ходою підстрибом, а коли я на ранок прокинувся, простирадло й ковдра обмоталися довкола шиї.
У п’ятницю я пішов до школи, просто щоб місіс Сильвіус не забула, який я з себе, але в суботу сказав татові, що піду в номер один і почну прибирати. Він запропонував допомогу.
— Ні, не треба. Залишайся тут, з Радар. Відпочивай, насолоджуйся вихідним.
— Ти впевнений? Там, напевно, багато спогадів для тебе.
— Впевнений.
— Добре, але набери мене, коли засумуєш. Чи рознервуєшся.
— Наберу.
— Шкода, що він не сказав тобі шифр до сейфа. Нам реально доведеться наймати когось, щоб відкрити його, якщо хочемо подивитися, що всередині. Я наступного тижня попитаю на роботі. Хтось та й знає якогось ведмежатника. Такого, що не в тюрмі.
— Серйозно?
— Розслідувачі-страховики мають зв’язки з різношерстою сумнівною публікою, Чарлі. Певно, Ґлісон має рацію, там нічого особливого: старі податкові декларації — якщо Боудітч узагалі їх заповнював, у чому я сумніваюсь, — і якісь запонки, але в сейфі можуть бути речі, які пояснять, хто він взагалі такий.
— Ну так, — сказав я, думаючи про револьвер і диктофон, — логічно. І не давай Радар забагато смаколиків.
— Принеси її ліки.
— Уже приніс, — кивнув я. — У кухні на столі.
— Молодець, синку. Дзвони, якщо знадоблюся. Я прибіжу.
Хороший він, мій тато. Особливо після того, як протверезів. Я вже казав, але повторити не завадить.
Крізь жердини штахетника пропустили жовту стрічку «ПОЛІЦЕЙСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ». Розслідування (хоч якесь) закінчилося, коли Ґлісон і двоє у формі поїхали, але я вирішив так: доки тато чи я не знайдемо когось полагодити замок на дверях чорного ходу, хай стрічка побуде.
Я завернув за ріг будинку, але перед тим, як зайти всередину, наблизився до сараю і став перед дверима. Звідтіля — анічичирк. Ані дряпання, ані гупання, ані дивного нявкоту. «Нічого й не буде, — подумав я. — Він убив те, що там видавало ці звуки. Два постріли, і бум-бум, світло згасло». Я витяг його зв’язку ключів і думав, чи не перебрати їх, доки один не підійде до замка, та потім поклав ключі в кишеню. Спочатку послухаю запис. А якщо там не буде нічого, крім голосу містера Боудітча, який наспівує «Home on the Range» чи «A Bicycle Built for Two» під кайфом від оксиконтину, пошиюся в дурні. Та я так не думав. «Усе інше, що тобі потрібне, теж знайдеш під ліжком», — сказав він. А диктофон саме там і лежав.
Я відчинив сейф і вийняв його — просто старий чорний касетний програвач, не таке ретро, як телевізор, але й далеко не новий: технології диктофонів відтоді розвивалися семимильними кроками. Я спустився на кухню, поклав диктофон на стіл і натиснув на кнопку відтворення. Нічого. Тільки сичання касети, яка прокручувалася над головками. Я вже почав був думати, що все-таки то був розіграш — щось подібне до того сейфа Аль Капоне, про який згадував Ґлісон, — та потім дотумкав, що містер Боудітч просто не перемотав касету. Дуже ймовірно, бо він записував уже з серцевим нападом. Від цієї думки мені стало трохи не по собі. «Як боляче, — сказав він тоді. — Пече, як чавун у кузні».