Казка полностью

Я дав відбій, закинув на плечі рюкзак і взяв повідець. Кинув зв’язку ключів містера Боудітча і причепив по­відець до нашийника Радар. Біля підніжжя задніх сходів зупинився й подивився через газон на сарай. Невже я справді збирався спускати її тими вузькими гвинтовими сходами (різної висоти) на повідці? Невдала ідея. Для нас обох.

Не пізно було все переграти. Я міг ще раз набрати Енді й сказати йому, що або я передумав останньої миті, або вигаданий фургон майнув без мене. Я міг відвести Радар додому, порвати листа на кухонному столі й стерти мейл, який чекав моменту, коли відправиться до місіс Сильвіус. Енді мав рацію: коли собаки старіють, вони старіють, кінець історії. Це не означає, що я не можу подосліджувати знайдений світ, — просто доведеться зачекати.

Доки вона не помре.

Я відчепив з неї повідець і пішов до сараю. На півдорозі туди озирнувся. Вона все так само сиділа там, де я її залишив. Я думав гукнути її, бажання було сильне, але я не став. Рушив далі. Біля дверей сараю озирнувся знову. Вона так само сиділа біля сходів заднього ґанку. Мене накрило відчуття кислого розчарування від того, що вся моя підготовка — особливо натхненна вигадка з замком — пішла прахом, але залишати її там сидіти я не збирався.

Я вже думав повертатися, коли Радар звелася на лапи й нерішуче пішла через подвір’я до відчинених дверей сараю, де я стояв. Вона вагалась, обнюхувала. Акуму­ляторних ламп я не вмикав, бо їй вони ні до чого. Вона глянула на кучугуру журналів, які я навалив над рештками великого таргана, і я бачив, як швидко вібрує її обізнаний ніс. Потім вона подивилася на дошки, якими була прикрита криниця, і сталося неймовірне. Вона підбігла до колодязя й лапами стала роздирати дошки, тихо подзявкуючи від хвилювання.

«Вона пам’ятає, — подумав я. — І спогади, певно, хороші, бо вона хоче туди знову».

Я повісив замок над засувом і частково причинив двері сараю, залишаючи досить світла, щоб бачити дорогу до колодязя.

— Радар, треба бути тихо. Цить.

Дзявкання стихло, але роздирання лапами дощок — ні. Її запал, готовність туди спуститися трохи заспокоїли мою тривожність із приводу того, що чекає в кінці підземного коридору. І справді, чого непокоїтися? Маки були прекрасні, а пахли ще краще. Черевичниця не загрозлива; вона мене привітала, втішала, коли я не витримав, і я хотів ще раз її побачити.

Вона хотіла побачити ще й Радар… і я думаю, Радар хоче побачити її.

— Лежати.

Радар глянула на мене, але залишилася стояти. Вона зазирнула в темряву між дошками, перевела погляд на мене, потім знову на дошки. Собаки знаходять методи донести свою думку, і ця думка мені була гранично зрозуміла: «Поквапся, Чарлі».

— Радар, лежати.

Дуже неохоче вона лягла на живіт. Але щойно я зсунув дошки, утворивши замість двох паралельних прямих ­літеру V, вона зірвалася на рівні й побігла донизу сходами, жвава, наче цуценя. Перед моїми очима майнули клапті сивини на її потилиці та на спині біля хвоста. А тоді вона щезла.

Я турбувався, як вона спуститься сходами. Дивно, правда? Як полюбляв казати містер Невілл, мій учитель англійської: «Парадокс. Для крові корисно».

Я ледь не погукав її, та потім збагнув, що це жахлива думка. Вона, мабуть, і уваги не зверне. А якщо зверне і спробує розвернутися на тих вузеньких східцях, то майже напевно впаде і вб’ється. Я міг лише сподіватися, що в темряві вона не промахнеться й не розіб’ється на смерть. І не загавкає. Її гавкіт, без сумніву, нашугає мегатарганів, які чатують у пітьмі, але також сполохає кажанів, так само мегарозмірних.

Так чи інак, я нічого не міг зробити. Міг лише дотримуватися плану. Я спустився східцями так, що над колодязем стирчала тільки голова до грудей. Дошки, складені у формі літери V, були близько обабіч мене. Я взявся накладати на них стоси журналів, замуровуючи себе. І весь час, поки робив це, дослухався, чи не пролунає гупання й останній крик болю. Чи, якщо вона не загине від падіння, багато криків, поки вона лежатиме на втрамбованій землі, повільно помираючи через мої блискучі ідеї.

Коли я зсував над собою дошки, то пітнів, як свиня. Просунувши руки крізь стіну журналів, що вже стулялася, підтягнув ще один стос. Балансував ним на голові, як аборигенка, що несе прання до найближчої річки, а потім поволі нахилився. Остання пака лягла на дірку, яку я залишив. Приземлилася трохи косо, але так і буде. Якщо Енді лише побіжно огляне сарай перед тим, як замикати, так і буде. Авжеж, лишалося питання, як я виберуся з того сараю, але подумаю про це іншим разом.