Я запитав себе, чи справді готовий ризикувати життям і по вуха вляпатися в лайно проблем — з татом і зі школою — заради старої собаки, яка вже за собачими мірками прожила величезний відрізок хорошого життя. Відповідь наче була «так», але не тільки. Було ще зачудування загадковістю. Господи Боже, я відкрив інший світ. Я хотів побачити місто з зеленими вежами й дізнатися, чи то справді Оз, тільки зі страхітливим монстром — Гогмагогом — у серці, а не з шарлатаном, який проєктує свій голос із-за завіси. Я хотів знайти сонячний годинник і дізнатися, чи справді він здатний на те, про що розповів містер Боудітч. І не забувайте, мені було сімнадцять, а це найкращий вік для пригод і дурнуватих рішень.
Але так, здебільшого через собаку. Я любив її, розумієте, і не хотів відпускати.
Я перекотився на бік і заснув.
Раді здивувалася, що ми встаємо в темряві, але охоче з’їла сніданок (у якому було заховано ще три пігулки) й пішла нагору пагорбом до будинку номер один. Будинок Річлендів стояв темний. Я піднявся на другий поверх, до сейфа, начепив кобуру з 45-м калібром і зав’язав стяжками. Автоматичний пістолет Поллі лежав у наплічнику, і я почувався звичайним Двоствольним Семом. У коморі стояло кілька порожніх банок з-під соусу для спагеті. Я наповнив дві сухим собачим кормом «Оріджен», міцно закрутив кришки, загорнув у кухонний рушник і поклав у рюкзак під футболку та пару трусів («Ніколи не вирушай у подорож без чистого спіднього» — ще одна мамина примовка). До цього додав з десяток бляшанок сардин «Кінг Оскар» (до яких уже сам приохотився), упаковку крекерів, кілька штучок пеканово-пісочного печива (лише кілька, бо я вже був до них допався) і жменю шматочків в’яленого м’яса. А ще — дві коли з морозилки, які там залишалися. Також закинув у наплічник свій гаманець, щоб застромити довгий ліхтарик у задню кишеню, як раніше.
Ви могли б зауважити, що це вкрай мізерні запаси для подорожі туди й назад на сто миль, і авжеж, були б праві, але рюкзак у мене був невеликий, та й черевичниця пропонувала поїсти. Може, навіть якогось провіанту підкине. Інакше доведеться просто шукати собі їжу, і думка про це сповнювала не лише тривогою, а й радісним збудженням.
Що мене турбувало найбільше, то це навісний замок на дверях сараю. Я думав, якщо сарай буде замкнений, ніхто туди не рипнеться. А якщо не буде, то хтось може його перевірити, і тоді прикриття з купки старих журналів буде для колодязя слабеньким камуфляжем. Спати я лягав із цією нерозв’язаною проблемою, гідною Агати Крісті, але прокинувся з відповіддю, яка здалася хорошою. Сарай не лише буде замкнений ззовні — буде людина, яка підтвердить, що я повіз Радар у Чикаго в надії на чудесне зцілення.
Рішення — це Енді Чен.
Я дочекався сьомої години, щоб йому зателефонувати, думаючи, що він уже встане й збиратиметься до школи, але після чотирьох гудків зрозумів, що мене перекине на голосову пошту. І вже продумував повідомлення, коли він відповів. Голос у нього звучав нетерпляче й трохи задихано.
— Чого тобі, Рід? Я щойно з душу, бляха, на підлогу тече.
— У-у, — високим фальцетом протягнув я. — Жовта Загроза голий?
— Дуже смішно, расистський ти виродок. Чого тобі?
— Дещо важливе.
— Що сталося? — посерйознішав він.
— Слухай, я зараз на Гайболлі за містом. Ти ж знаєш, де Гайболл?
Авжеж, він знав. То була стоянка вантажівок з найкращим асортиментом автоматів з відеоіграми в Сентрі. Ми набивалися в машину когось із правами — чи в автобус, якщо напохваті не було нікого з правами — і гралися, доки не закінчувалися гроші. Чи доки нас не виганяли.
— Що ти там забув? Сьогодні ж будень, школа.
— Я з собакою. Пам’ятаєш ту, яка тебе налякала, коли ми були ще малі? У неї проблеми зі здоров’ям, а в Чикаго є чувак, який нібито допомагає старим собакам. Типу омолоджує.
— Це шахрай, — категорично заявив Енді. — Напевно. Чарльзе, не будь дурним. Коли собаки старіють, вони старіють, кінець істо…
— Можеш заткнутись і послухати? Один хлопець підвезе нас із Раді в своєму фургоні за тридцять баксів…
—
— Я вже маю йти, бо він поїде без нас. Мені треба, щоб ти замкнув дім.
— Ти забув замкнути свій…
— Ні, ні, містера Боудітча! Забув!
— А як ти дістався до Гайбо…
— Якщо ти не замовкнеш, він поїде без мене. Замкни, будь ласка, дім. Ключі я залишив на кухонному столі. — А потім, наче запізніла думка: — І сарай на задньому дворі теж замкни. Замок висить на дверях.
— Мені доведеться їхати до школи на вéлику, а не автобусом. Скільки ти мені заплатиш?
— Енді, не ламайся!
— Жартую, Ріде. Я навіть не попрошу мені відсмоктати. Але якщо спитають…
— Не спитають. А якщо спитають, скажи правду: я поїхав у Чикаго. Я не хочу, щоб у тебе були неприємності, просто замкни будинок. І сарай. Я заберу в тебе ключі, коли повернемося.
— Гаразд, зроблю. Ти залишишся там на ніч чи…
— Можливо. Може, навіть на дві ночі. Кладу трубку. Дякую, Енді. Я твій боржник.