Я поклав записку в конверт, написав на ньому «ТАТУ» і залишив на кухонному столі. Потім відкрив свій ноутбук і написав мейл на адресу dsilvius@hillviewhigh.edu. Цей лист був приблизно про те саме. Я подумав, що якби місіс С. була в кімнаті, поки я його набирав, то вчула б запах прогулу, бо я весь ним пропах. Я вибрав час надсилання мейлу, щоб він з’явився на її робочому комп’ютері в четвер після обіду. Два дні відсутності без пояснень ще могли так-сяк зійти мені з рук, але три — навряд. Моєю метою було дати татові якомога більше часу на ретриті. Була надія, що місіс С. не зателефонує йому, коли отримає мейл, але я знав, що вона подзвонить, і він все одно змушений буде вертатись. А справжня мета полягала в тому, щоб якомога більшій кількості людей розповісти, що я їду в Чикаго.
Для цього я набрав номер поліцейського відділка й спитав детектива Ґлісона. Він був на місці, і я поцікавився, чи є в них зачіпки у справі пограбування будинку за адресою вулиця Платанова, 1.
— Хотів спитати сьогодні, бо завтра везу собаку містера Боудітча в Чикаго. Я знайшов там людину, яка творить дива зі старими песиками.
Ґлісон сказав, що нічого нового не з’явилось, а я іншого й не чекав. Грабіжника я провчив сам… принаймні мав надію, що провчив. Ґлісон побажав мені удачі зі старим собакеном. Це побажання мене зворушило.
Того вечора я заховав у корм Радар три нові пігулки. Завтра вранці дам їй ще три. У пляшечці більше не залишалось, але, може, нічого страшного. Я точно не знав, що то за препарат, але підозрював, що собачі спіди. Вони вкорочували їй життя і водночас давали сили. Я себе переконував, що мені лише треба її спустити сходами, а далі… ну, далі я не знав.
Мій телефон знову працював (хоча довелося йому скинути налаштування, щоб показував правильний час) і приблизно о сьомій задзвонив. На екрані висвітився напис «ТАТО». Перш ніж відповісти, я ввімкнув телевізор і трохи збільшив гучність.
— Привіт, Чарлі, як ти там?
— Все добре. А ти по деревах лазив?
Він розсміявся:
— Та які дерева, тут дощ періщить. Замість цього в нас багато бравурних піднесень командного духу. «Страховики шаленіють». Що дивишся?
— «Спортивний центр».
— Собака в нормі?
— Раді? — Вона підняла голову з килимка. — З нею все добре.
— Ще їсть?
— На вечерю весь корм до шматочка виїла й вилизала миску.
— Радий це чути.
Ми ще трохи потеревенили. Він здавався безтурботним, тож, мабуть, я непогано вдавав, що все добре. Це мене потішило і присоромило водночас.
— Можу ще завтра ввечері тебе набрати, якщо хочеш.
— Нє, я піду на бургери й мінігольф із хлопцями.
— І дівчатами?
— Ну… дівчата там теж можуть бути. Раптом що, я тобі подзвоню. Ну типу там будинок загориться.
— Домовилися. Хай добре спиться, Чіпе.
— Тобі теж.
Зі свого місця я добре бачив лист на кухонному столі. Брехати татові не подобалось, але іншого вибору не було. Ситуація екстраординарна.
Я вирубив телик і вперше в житті приготувався лягти спати о восьмій вечора. Але я планував рано встати. «Раніше почнеш — раніше скінчиш», — полюбляла казати мама. Іноді я без фотографії не міг точно згадати, як вона виглядала, але всі примовки пам’ятав. Розум — химерна машина.
Я замкнувся, але не тому, що боявся Поллі. Мабуть, він знав, де я живу, але в нього обидві руки поламані, а в мене зброя. А ще він без грошей і документів. Я підозрював, що він уже автостопом добирається в «Чи», як він назвав, де спробує обміняти золоті гранули на кеш. Якщо взагалі зможе їх продати. Я подумав, що більше двадцяти центів з долара йому ніхто не дасть, і мене це влаштовувало. Тупо жир. Щоразу, коли починав його жаліти чи винуватити себе в скоєному, я згадував, як він притискав дуло свого маленького пістолета до моєї потилиці й наказував не озиратися, бо це нерозумно. Але я був радий, що не вбив його. Хоч так.
Поки чистив зуби, я уважно роздивився себе в дзеркалі. Здалося, що вигляд у мене як завжди, і це в принципі було дивовижно після всього, що сталося. Я виполоскав рота, обернувся й побачив, що Радар сидить у дверях ванної. Нахилився і розкуйовдив їй шерсть з обох боків голови.
— Що, мала, підемо завтра шукати пригод?
Вона постукала хвостом об підлогу, а потім пішла в гостьову й лягла в ногах мого ліжка. Я перевірив, чи виставлено будильник на п’яту ранку, і погасив світло. Думав, що після американських гірок того дня буде важкувато заснути, але майже одразу задрімав.