Я взяв татову садову тачку — і знайшов бонус. На одній полиці лежав мішечок гідроксиду кальцію, в народі відомий під назвою «негашене вапно». А навіщо воно було татові? Ви вгадали: таргани. У нас вони водилися в підвалі й гаражі. Я поклав мішечок у тачку, а потім зайшов у будинок і показав Радар повідець.
— Якщо я поведу тебе на вершечок пагорба, ти будеш слухняна?
Вона очима запевнила мене, що буде, тому я почепив на неї повідець і ми пішли до номера один на Платановій: я штовхав поперед себе тачку, а вона йшла поряд з нею. Місіс Річленд знову була на посту, і я майже сподівався, що вона спитає про сьогоднішній ґвалт. Але не спитала. Поцікавилася тільки, чи планую я в будинку ще якісь роботи. Я відповів ствердно.
— Ти так добре в ньому порядкував. Мабуть, спадкоємці виставлять будинок на продаж. Може, навіть заплатять тобі, хоча я б не розраховувала. Юристи — такі скнари. Сподіваюся, нові власники не знесуть його, він тепер набагато симпатичніший. Ти не знаєш, хто успадкував?
Я відповів, що не знаю.
— Ну, якщо ненароком дізнаєшся ціну, дай знати. Ми й самі думали продавати.
«Ми» свідчило про те, що існує містер Річленд. Хто ж знав?
Я пообіцяв, що обов’язково так і зроблю (коли рак на горі свисне), і покотив тачку на задній двір, ведучи Радар за повідець, обмотаний петлею довкола зап’ястя. Старенька рухалася добре, але дорога нагору пагорбом була не надто довга. А багато миль до покинутого міста? Вона нізащо не дійде.
Цього разу Радар була спокійніша, та щойно я відчепив повідець, подибала одразу до дивана у вітальні, обнюхала його від краю до краю і лягла поряд. Я приніс їй миску води, а сам пішов до сараю з мішком негашеного вапна. Ним я посипав рештки таргана і з деяким подивом спостерігав, як розкладення прискорилося до спринтерських темпів. Сичало й пухирилося. Над рештками підіймалися випари, і невдовзі не залишилося нічого, крім калюжі вапняного слизу.
Піднявши револьвер, я забрав його в будинок і поклав у сейф. Помітив дві гранули, що відкотилися в куток, і кинув їх у відро до решти золота. А коли спустився на перший поверх, Радар міцно спала.
«Добре, — подумав я. — Відсипайся як слід, мала, бо завтра в тебе буде важкий день».
Для мене вже цей день був важкий, і це теж було добре. Заклопотаність не перешкоджала думкам про інший світ — червоні маки обабіч стежки, черевичниця практично без обличчя, скляні вежі міста, — але, мабуть, відгороджувала мене від запізнілої реакції на ситуацію з Крістофером Поллі, коли я був на волосину від смерті. Справді на волосину. Дуже близько.
Дрібний вилупок не завдав собі клопоту переривати стоси читва в коридорі між кухнею і чорним ходом. Книжок я не чіпав, але витратив годину на те, щоб поперевозити журнали — зручно перевиті мотузкою — в сарай. Кілька стосів поклав на рештки таргана. А більшість поскладав біля криниці світів. Коли наступного разу спущуся — коли
Упоравшись, я пішов у будинок і розбудив Радар. Дав їй смаколик з комори й повів додому. Нагадав собі завтра прихопити її іграшку-мавпочку. Коли прийдемо туди, куди збиралися, вона може їй знадобитися. Тобто якщо Радар не впаде зі сходів і не потягне мене за собою.
Якщо вона взагалі захоче спускатися тими сходами.
Удома я склав автоматичний пістолет Поллі 22-го калібру, його гаманець та кілька інших речей собі в рюкзак — небагато, завтра додам дещо з комори містера Боудітча, — а потім сів писати записку для батька. Я хотів це відкласти, але розумів, що не можу собі дозволити. Писати таке було важко.
Тату!
Ти повернешся в порожній дім, бо ми з Радар поїхали до Чикаго. Я знайшов в інтернеті фахівця, який досяг дивовижних результатів у відновленні здоров’я і бадьорості старих собак. Я вже давно знаю про нього, але не хотів тобі казати, бо в курсі, як ти ставишся до «шарлатанів». Якщо це шарлатанство, я можу безболісно дозволити собі витратити 750 доларів зі своєї спадщини. Я не проситиму тебе не переживати, бо знаю, що ти все одно будеш, хоча нема про що. ПРОШУ тільки одне: будь ласка, не намагайся вгамувати переживання випивкою. Якщо я повернусь і побачу, що ти знову п’єш, буде дуже боляче. Не намагайся мені дзвонити, бо я вимикаю телефон. (Там, куди я їду, він не потрібен.) Я повернуся, і якщо все вигорить, то повернуся з омолодженою собакою!
Повір мені, тату, я знаю, що роблю.
З любов’ю,
Чарлі
Ну, я сподівався, що знаю.