Моніка заридала ще голосніше. Кірі стало так душно, ніби в неї гарячка, не менше сорока одного градуса. Вона поволі перелізла через підвіконня до кімнати.
– Я вимагаю пояснення, шановна панночко! – зарепетував тато.
– Я хо-хо-хотіла лише з’ясувати, як пи-пи-пи-сати твір. Я-я-я не зна-а-ла, як самій це зро-ро-бити.... – затинаючись, спробувала виправдатися Кіра.
– А я гадала, що можу тобі довіряти, – сумно мовила мама.
Тато глибоко вдихнув, зараз знову верещатиме. Немов не своя, Кіра сіла на ліжко поряд з Монікою. Доки тато переводив дух, мама докірливо запитала:
– І що ти тільки собі думала? Ми так хвилювалися! – І тихо додала: – Ти мене дуже розчарувала...
Це вже було понад Кірині сили. Ліпше би тато репетував. Дівчинка заплакала.
Батьки не зводили з неї погляду. Поволі Кіра заспокоїлася й спробувала думати. Раптом вона згадала повчання пана Ґольдштерна, почуті від нього сьогодні вранці. В одному з них мовилося про повагу до батьків.
– Мені дуже шкода, що я вас розчарувала, – тихо озвалася Кіра. – Я нікому не бажала зла. Хотіла тільки довідатися, як писати отой твір, розпитати пана Ґольдштерна, панство Ганенкампів та пані Козир.
Батьки, на диво, терпляче вислухали її.
– А ще я хочу вибачитися за своє вчорашнє пащекування. Тепер я знаю, що не мала на це права. Вибачте!
Мама схопила її в обійми. Вона не вміла довго сердитись. Тато теж злагіднів.
– Гаразд, обмежимося лише домашнім арештом, ти вже й так під ним сидиш. Але пообіцяй більше не втікати, інакше мені доведеться замкнути віконниці.
Кіра з готовністю дала таку обіцянку. Перспектива сидіти в темній кімнаті з наглухо замкненими віконницями її лякала.
Потім Кіра попросила вибачення в Моніки за ті неприємності, яких товаришка зазнала через неї. Та відмахнулася, мовляв, нема за що, однак не приховувала радості, що можна швидко попрощатися. Коли подруги обійнялися, Моніка похапцем тицьнула Кірі в долоню якусь давню монету.
– Її сьогодні по обіді приніс Марсель, – шепнула вона.
Кіра залишилася сама. Різні думки роїлися в її голові. Вона навіть рада була, що може спокійно подумати. Пан Ґольдштерн завжди казав: “Не чекай ліпших часів. Спробуй насолодитися будь-якою ситуацією. Намагайся завжди знаходити щось позитивне”.
Кіра вирішила щонайліпше скористатися домашнім арештом. Вона думатиме й спробує написати твір... “Стоп! – подумки спинила себе дівчинка. – Я не спробую, я це зроблю, бо вже добре знаю: хто пробує, той підсвідомо сподівається на невдачу”.
До того ж їй кортіло поспілкуватися з деякими фотками. Кіра не стримала сміху, згадавши про збільшувальне скло.
Згодом Кіра сиділа, замислившись, над “Журналом досягнень”. До цього зшитка вона записувала свої життєві успіхи, але сьогодні їй нічого не спадало на думку. Здавалося, усе вона зробила не так, як треба.
Однак, трохи подумавши, Кіра все-таки знайшла кілька позитивних моментів:
·
·
·
Нарешті Кіра заснула.
Кіра прокинулася раненько. Спала вона погано, їй наснилося якесь жахіття, однак про що йшлося уві сні, згадати не могла.
Їй дозволили зійти вниз і поснідати. То було добрим знаком. Видно, гнів батьків уже вщух. Потім вона знову поринула в роздуми про написання твору: два боки античної монети. "“Чудова тема, – думала дівчинка. – Я мушу впоратися!”. Її навіть тішили майбутні пригоди. Якби ж то Кіра знала, якими небезпечними вони виявляться, то, мабуть, злякалась би...
Дівчинка вже дві години сушила собі голову, але нічого путнього так і не придумала. Знала одне: здаватися не можна нізащо! Пан Ґольдштерн часто казав: “Невдахи ніколи не перемагають, бо завжди опускають руки; улюбленцями долі стають ті, хто не зневірюється...”.
Кажучи про зневіру, старий фінансист часто використовував таке порівняння: “У кожному з нас живе дві істоти: велетень і карлик. Вони мешкають у нашій голові. Ми можемо чути їхні розмови. Карлик постійно нашіптує: “Облиш, це не має жодного сенсу”. А велетень підбадьорює не втрачати віри”. Кіра воліла прислухатися до велетня. Якщо їй у душу закрадалися сумніви, вона знала: то знову втручається карлик. Дівчинка просто просила його замовкнути. Бо ж мусить бути якийсь вихід...