– Ти одна така на світі, іншої Кіри не існує, – заперечила пані Козир. – Ти надзвичайна.
– Однак усе, що я дуже добре знаю, хтось інший знає краще, – слова жінки не переконали її. – Наприклад, я навчилася розумно розпоряджатися грішми, але мій брат Марсель більший мастак у цій справі.
Стара пані лагідно усміхнулася.
– Приклад з бубликом мені дуже сподобався. Ти не можеш нічого взяти від самого бублика, щоб описати неповторні властивості невидимої дірки, яка і є твоїм характером. Кільця бублика в більшості людей схожі, а ось серединка – різна. Так само, як кожен на цьому світі має своє власне покликання. Якщо не підемо за покликом, то й нічого не досягнемо. Коли ти з’ясуєш, яким є твоє унікальне покликання на світі, тоді й знайдеш Білий камінь. На ньому стоятиме твоє нове ім’я, символ цілком нового, щасливого життя.
– Це ще складніше, ніж я думала, – пробурмотіла Кіра. – Тепер я зовсім нічого не розумію.
– Прийде час, і зрозумієш, – знову всміхнулася пані Козир. – Ми повернемося до цієї розмови іншим разом. А зараз на мене чекають кілька важливих телефонних розмов.
Кіра була збентежена, як ще ніколи дотепер. Насамперед вона усвідомлювала, що часу обмаль. Треба було повертатися до своєї кімнати. Будь-якої миті батьки могли застукати там Моніку. Окрім того, Кіра мала за дев’ять днів подати свій твір до американського консульства.
Якби ж то Мані поговорив із нею! Він знав би, що порадити. Але пес уже віддавна не розмовляв. Від думок Кірі аж голова пухла. Раптом їй спала на думку цікава ідея. Найохочіше лабрадор розмовляв з нею в їхньому потаємному сховку, там вона вперше довідалася від нього багато цікавого про гроші. Може, там він знову заговорить?
Хоча часу було вже обмаль, Кіра вирішила прогулятися з Мані до старого сховку посеред лісу, у густих хащах ожини. Щоб потрапити до нього, доводилося рачкувати десь зо п’ять метрів живим зеленим тунелем. Глибоко в душі дівчинка сподівалася на допомогу чотирилапого друга.
Шлях до сховку пролягав повз старий будиночок на узліссі, де бозна з яких часів ніхто не мешкав. Раптом Кіра злякано здригнулася. На лавочці перед покинутою хатиною сиділа якась бабця й насвистувала пісеньку. Вона мала біле, мов сніг волосся, і дуже щасливий вигляд.
Кіра привіталася й хотіла швиденько пройти повз неї, аж зненацька почула голос.
– Поглянь, поглянь, онде Кіра, фінансовий маг, і пес Мані, який уміє розмовляти! – голосно сказала бабця.
Кіра з переляку ледь не впала. Про незвичайні здібності лабрадора ніхто не мав права знати. Це ж була її найбільша таємниця. До того ж вона не знала, чи пес досі не втратив свого вміння....
Схвильована, вона глянула старенькій у вічі, і відразу дивний спокій огорнув її. Мила стара пані нічим не загрожувала, відчуття абсолютної певності в цьому з’явилося несподівано, не знати й звідки. І хоч жінка видавалася старезною, її очі променилися блакиттю й діяли на Кіру майже гіпнотично. Дівчинка відчула непереборне бажання сісти на лавочку поряд із незнайомкою.
– Я рада познайомитися з вами обома, – озвалася жінка дуже приязно.
Рештки страху немов вітром звіяло. Кіра лише подумала: “Який гарний, теплий голос”. Вона вже не раз замислювалася, що Богом могла би бути й жінка. У неї неодмінно був би такий голос.
– Не знаю, чи Бог чоловік, а чи жінка, – почувся знову голос старої. – Але я відчуваю, що ти маєш проблеми. Ходімо до хати, там спокійно поговоримо.
Бабця підвелася, Кіра, не усвідомлюючи, що робить, – теж. На її превелике здивування, всередині хатинка була зовсім не занедбана, як вона собі завжди уявляла, а просто та затишно облаштована. Стара пані, вочевидь, колекціонувала камені. Вони лежали повсюдно. Раптом Кіру немов пронизало: усі камінці були білими!
– Ти вже знаєш, що таке білі камені, чи не так? – запитала, усміхаючись, жінка.
– Так, – зізналася дівчинка. – Але нічого конкретного...
Старенька уважно придивилася до Кіри, а потім сказала:
– Ти знаєш більше, ніж сама усвідомлюєш. На тебе чекають кілька складних завдань і нові пригоди. Ти потребуєш допомоги. Знай: завдання не з’являються самі, разом з ними приходить і необхідна поміч.
Кіра відразу подумала про твір, який ще треба написати.
– Ні, – знову заговорила жінка. – Я мала на увазі не твір. Йдеться про твій Білий камінь. Шукаючи його, ти наражатимешся на небезпечні пригоди. До них я маю тебе підготувати й дати тобі щось важливе.
Кіра не знала, що й казати. Ця бабця, здавалося, читала її думки. До того ж відала, що Мані вміє розмовляти... А ще складалося враження, ніби вона дуже добре знає Кіру. Звідки бо?
– Хто ви? – запитала дівчинка. – І звідки мене знаєте?
– Мене звати Шанія Біла, — відповіла незнайомка.
Кіра подумала, що це ім’я дивним чином дуже пасує їй.
– Я тут для того, аби допомогти тобі знайти свій Білий камінь, – мовила жінка далі. – Усе інше неважливе. Немає в житті нічого важливішого за пошуки Білого каменя. Кожна людина повинна знайти власний камінь. Лише тоді вона стане по-справжньому щасливою.