– Це ж саме сказала мені й пані Козир, – мовила Кіра. – Але я не розумію до пуття, у чому тут річ.
– Свого часу ти все чудово збагнеш, – уникла прямої відповіді бабця.
Однак Кіру хвилювало ще й інше запитання:
– А що треба зробити, аби знайти Білий камінь?
– Дещо ти вже знаєш, – відповіла жінка. – Згадай про дірку від бублика. Є сім речей, яких ти повинна навчитися, якщо хочеш стати доброю людиною. Три з них уже знаєш.
– Які? – здивувалася Кіра.
– Згадай слова пана Ґольдштерна, він назвав тобі три правила...
– Справді, знаю, – згадала Кіра. – 1. Повага і привітність; 2. Не потрапити до пастки домагання справедливості; 3. Говорити про інших лише добре.
– Молодець, – похвалила бабця. – Наступне правило дуже близько підведе тебе до Білого каменя. Але його нелегко дотриматися...
– Яке це правило? – кортіло довідатися Кірі.
– Допомагати іншим, – пояснила стара. – До-помагати іншим – найпрекрасніше, що може бути в житті.
– Я вже допомагаю іншим. Скажімо, виводжу на прогулянку їхніх собак, – поквапилася запевнити Кіра.
– Я не це мала на увазі, – заперечила жінка. – Це твоя робота. За неї ти одержуєш гроші, і так повинно бути. Ідеться про те, щоб приносити іншим радість і давати, не чекаючи плати взамін. Немає нічого прекраснішого за це...
Кіра замислилася. Допомагаючи батькам вибратися з фінансової скрути, вона й справді насолоджувалася невимовним відчуттям. Інколи дівчинка навіть почувалася щасливішою, даруючи, аніж одержуючи подарунки. Мабуть, стара пані таки мала рацію.
– Та це ще не все, – додала жінка. – Четверте правило вчить не лише приносити радість і давати щось безоплатно, але й допомагати іншим у біді.
Дівчинка кивнула.
– Я завжди допоможу друзям, якщо в них виникнуть проблеми. А вони охоче допоможуть мені...
– Навіть якщо загрожуватиме небезпека?
– Гадаю, так...
Небезпека реальна, – із притиском мовила жінка. – Тому я тут... Але вона варта мети. Засвоївши сім правил, одержиш свій Білий камінь. Хочеш гарячого шоколаду? Я саме зготувала...
Дівчинку вже ніщо не дивувало. Якщо ця жінка геть усе про неї знає, то не дивно, що їй відома її пристрасть до шоколаду. Кіра погодилася.
Як їй смакував той гарячий шоколад. Доки вона пила, жінка підійшла до шафи й повернулася із двома фотоальбомами: один – білий, наче сніг, інший – дуже маленький і чорний-чорнющий. Кірі аж подих перехопило, коли вона розгорнула білий альбом і побачила там лише світлини своїх друзів: брата Марселя, найліпшої подруги Моніки, подружжя Ганенкампів, пані Козир, пана Ґольдштерна, консультантку з банку пані Гайнен та батьків. Найгарнішим було фото Мані.
У чорному альбомі вона побачила зовсім чужих людей, яких ніколи не зустрічала. Деякі з них мали дуже неприємний вигляд. Лише одну особу Кіра впізнала, свою несимпатичну тітоньку Ерну.
– Люди з чорного альбому мене лякають, – тихо мовила дівчинка, – На них моторошно дивитись...
– Твоя правда, мусиш їх остерігатися. Вони не бажають тобі добра, – підтвердила старенька. – Декого з них ти зустрінеш, коли полетиш до Америки, інших – після повернення додому. На тебе чекають небезпечні пригоди.
Кіру кинуло спершу в гарячий піт, тоді – у холод. Страх перехопив їй горло.
– Хіба немає можливості уникнути небезпеки? – запитала вона.
Старша пані злегка хитнула гарною головою й відповіла:
– Так, є така можливість: не пиши твору й не шукай Білий камінь!
– Але ж тоді я не потраплю до Америки! – зойкнула Кіра. – А мені так хочеться там побувати!
– Ти не лише не потрапиш туди, але й не пізнаєш безлічі дивовижних речей. Ти немов утікатимеш від усього прекрасного, що може дати життя.
Кіра злякалася.
Жінка обережно прикрила старечою долонею руки дівчинки. Долонею, надзвичайно м’якою на дотик. А тоді сказала:
– У твоєму житті немає нічого важливішого за пошуки Білого каменя. Якщо не робитимеш цього, уникнеш багатьох проблем та небезпек, але й щастя не зазнаєш, хоч могла би...
Значення деяких слів дівчинка не надто розуміла, та все ж безпомильно відчула, що саме прагнула донести до неї старенька. А ще вона збагнула: вибору немає, тому впевнено сказала:
– Я хочу до Америки й хочу знайти Білий камінь, навіть якщо не цілком розумію, що це означає, і не зовсім усвідомлюю, які небезпеки на мене чигають.
Бабця зітхнула:
– Як би мені хотілося, щоб багато хто з дорослих зміг прийняти таке рішення! Більшість з них віддають перевагу зручному існуванню без справжнього щастя, а не цікавому, повнокровному життю. А все тому, що їм не хочеться докладати зусиль; вони бояться труднощів. Ось так бездарно й проживають своє життя, так і не довідавшись, чого могли би зазнати.
Обидві мовчки пили шоколад. Після тривалої мовчанки жінка знову озвалася:
– Про Білий камінь ми поговоримо, коли ти повернешся з Каліфорнії. А тепер я хочу зробити корисний подарунок, який тобі не раз стане в пригоді.
Жінка підвелася й принесла старовинну лупу, а тоді урочисто передала Кірі.
– Збільшувальне скло? – здивувалася дівчинка. Вона не наважувалася запитати, що такого в ньому корисного, бо ж лише вчора навчилася з повагою ставитися до дорослих.