– Поглянь-но через нього на одну з фотографій, – запропонувала жінка, загадково усміхаючись.
“Хай йому грець, та вона читає мої думки”, – пройняло Кіру. Проте дівчинка послухалась пані Білу, знайшла світлину пана Ганенкампа й приклала збільшувальне скло. Раптом обличчя чоловіка на зображенні змінилося. Ворухнулося! Кіра міцно заплющила очі. Не було жодного сумніву: воно ожило. Раптом Кіру пройняв несподіваний здогад: пан Ганенкамп говорив!
Ще не отямившись від подиву, дівчинка почула внутрішній голос. Промовляв пан Ганенкамп: “Чи Кіра вже натрапила на слід до розгадки таємниці двох боків монети?”.
Налякана, Кіра випустила лупу з рук. Голос відразу ж пропав. Такого не могло бути! Фотографії не розмовляють! Мимоволі дівчинка глянула на Мані. Він, здавалося, анітрохи не стривожився. Навпаки, заметляв хвостом, ніби світлина, що розмовляє, найнормальніша річ на світі. Кіра подумки зітхнула. Як би їй хотілося ще раз порозмовляти з песиком.
Старенька дивилася на Кіру своїми добрими яскраво-синіми очима. Нараз дівчинку огорнуло відчуття, ніби все так, як треба, нічого дивного не відбувається. Вона вже не боялася.
Раптом їй щось спало на думку. Вона відшукала в альбомі фотку Мані й схопилася за лупу. Її рука тремтіла, але вже від хвилювання. Хоч би подіяло... Кіра спрямувала збільшувальне скло на фото, і відразу почула голос: “Гав, гав, гав!”. Розчарована, дівчинка відклала лупу набік. Та ось знову до неї долинув такий знайомий, давно не чутий голосок: “То був лише жарт. Звісно, я можу й так розмовляти, щоб ти мене розуміла...”.
Кіра приглянулася до світлини. Писок Мані не ворушився, однак дівчинка пригадала собі, що пес і раніше ніколи не розтуляв його, “розмовляючи”. Вони спілкувалися телепатично.
Бабуся увесь час спостерігала за Кірою із приязною усмішкою.
Дівчина відхилилася назад. Її долала спокуса негайно подивитися через лупу на всі світлини, але надто багато думок заполонило голову.
– Це ж диво, – пробурмотіла вона, не ймучи віри.
Бабця все ще посміхалася.
– Що – диво? Те, чого не розуміють, дорослі називають щастям, а велике щастя – дивом...
– Спершу зі мною розмовляв Мані, а тепер я чую голоси людей на фотках, тільки-но погляну на них крізь лупу. Такого не буває в природі...
Старенька радо пояснила:
– Я вже казала: на тебе чекають надзвичайно складні завдання й небезпечні пригоди, звідси й незвичайні подарунки. Завдання й допомога в його виконанні – нерозлучні.
– Але це диво чи ні? – наполягала Кіра.
Що для тебе диво? – поцікавилася пані Білу. – Можеш дати мені наукове визначення дива?
Дівчинка довго думала, згадала уроки фізики й нарешті відповіла:
– Диво – це коли щось відбувається всупереч законам природи. Щось таке, що скасовує ці закони.
Старенька схвально кивнула.
– А ти віриш, що зможеш скасувати закони природи? Чи зможеш ти вчинити диво?
Кіра рішуче похитала головою.
– Таке нікому не під силу, – заперечила вона.
Жінка взяла коштовне на вигляд порцелянове яйце й запитала:
– Якщо я впущу це яйце, воно, за законом земного тяжіння, упаде додолу, чи не так?
Кіра кивнула.
Не довго думаючи, пані Біла випустила з рук яйце. Дівчинка інстинктивно випростала руку й підхопила його над самісінькою підлогою.
Жінка задоволено усміхнулась.
– Ти усвідомила, що ти щойно зробила?
– Упіймала яйце.
– Більше! Своїм вчинком ти на короткий час позбавила сили дії закон тяжіння. За твоїм же визначенням, ти щойно здійснила диво...
– Але ж ніхто не сприйме це за диво! – заперечила Кіра. – Я лише спіймала яйце!
– Те, що ми розуміємо, не вважаємо дивом, – терпляче пояснювала старша пані. – Однак будь-яка допомога – диво. Завдяки ній нам удалося таке, чого самі б ми не зуміли зробити. А те, чого не розуміємо, зовсім не є надприродним. Просто ми не знаємо, як це витлумачити. Я дуже легко можу пояснити тобі, як функціонує збільшувальне скло, але зараз це не важливо. Та й часу в нас обмаль. Тобі треба повертатися додому.
Кіра запитливо глянула на мудру бабцю, а та впевнено сказала:
– Якщо правильно спрямуєш збільшувальне скло, зумієш написати свій твір. По дорозі до Америки на тебе чигатиме небезпека. То буде важке випробування. Лупа й тут стане тобі у великій пригоді. А тепер поквапся, гайда додому!
Жінка говорила дуже категорично, заперечувати було марно.
Кіра заховала збільшувальне скло.
Господиня дала їй кілька світлин із чорного альбому й загадково мовила:
– Вони тобі неодмінно знадобляться.
Кіра запхала фотографії до кишені, де вже лежала старовинна лупа, подякувала й тепло попрощалася. А потім щодуху побігла додому.
Дівчинка швиденько прокралася садом, якомога тихіше видряпалася драбиною до свого вікна, а коли зазирнула до кімнати, миттю збагнула – щось негаразд. Зовсім зле! Усе пішло не так!
Вона побачила Моніку, яка сиділа на ліжку й плакала, а Кірина мама заспокоювала її. Посеред кімнати стояв тато з розпашілим від гніву обличчям. Він розлючено вимахував руками. Кіра залюбки спустилась би негайно вниз, але тато вже її помітив.
– Ага, ось і наша хитромудра доця! – закричав він.