– Правильно. Звісно, сік, – продовжував учитель. – Навіть якщо гупнеш по ній молотом. Можна сказати: помаранчі байдуже, що саме ти їй заподієш. Вона завжди виділятиме сік. Отже, її відповідь – сік. Помаранча відповідає так, як вона сама хоче, незалежно від того, як з нею поведуться. Вона ж не каже: “Мене вдарили, тож я тепер виділю тільки воду”.
Кіра на якусь мить замислилася над почутим.
– Ви хочете сказати, що я не повинна дозволити віднадити себе від виступів... що б не казали інші... Хай навіть моя англійська мова така погана?
– Ти могла би, ясна річ, знайти дві чудові відмовки, – засміявся містер Найс. – Могла би сказати: “Я не можу брати участь у конкурсі, бо один хлопець зневажливо до мене ставиться й моя англійська недосконала. Я не маю жодних переваг, тож брати участь несправедливо...”. Усе це ти могла би сказати й тоді втратиш свою силу!
– Але ж я справді не маю жодних переваг, і це несправедливо, – ствердила Кіра.
– Насамперед не дай заманити себе в пастку домагання справедливості. Життя рідко буває справедливим. Ясна річ, американські школярі ліпше за тебе розмовляють англійською, це ж їхня рідна мова. Тут маєш рацію – перевага на їхньому боці. Але й ти маєш свої плюси. Бо вже навчилася більшого, ніж вони. Не буває рівних умов, тому в змаганні не всі мають однакову вихідну позицію. Як і в житті...
– То все в житті саме так і відбувається? – запитала дівчинка.
– Так, – підтвердив учитель. – Двоє різних людей прагнуть одержати одну роботу, мета в них спільна. Завжди один має перевагу перед іншим. Ти не маєш права потрапити в пастку домагання справедливості, навпаки – повинна взяти на себе відповідальність і зосередитися на своїх чеснотах.
Під таким кутом зору Кіра ще не дивилася на цю справу. Вона однозначно занадто зосередилася на тому, чого не може – англійська мова, – а не на тому, що може: вона зазнала безліч пригод і багато чого навчилася, отже, мала переваги перед іншими.
Якийсь час дівчинка розмірковувала, а тоді сказала:
– Гадаю, тепер я зрозуміла. Я не повинна дозволити, аби хтось завадив мені в досягненні мети. Балачки про несправедливість та інші відмовки не приймаються. У таку пастку потрапляє чимало людей. Тому це й називається відповідальністю.
Містер Найс втішено кивнув. Було видно, як він задоволений розмовою.
– Бракує ще трьох правил із семи. Я тобі назву ті, які для мене особливо важливі:
– Іншим разом я поясню тобі їхнє значення. А поки що попрошу тебе ще раз усе обміркувати. Поговори про це з Сенді.
Кіра кивнула й насамкінець запитала:
– Гадаєте, я зумію коли-небудь опанувати всі сім правил?
– Не маю жодного сумніву, – упевнено відповів містер Найс. – Знаєш, у дитинстві я був нестерпним хлопчиськом. Ніхто мене не любив. Якось я собі сказав: “Так далі тривати не може”. І тоді я почав змінювати себе. Нині я люблю людей, і вони люблять мене. Якщо я зміг цього навчитися, то зуміє й кожен... Існує дуже простий спосіб, як засвоїти ці сім правил. Але зараз уже запізно, тобі час повертатися до гуртожитку.
Слова вчителя додали Кірі снаги. Вона подякувала за розмову, попрощалася й пішла до своєї кімнати, де на неї вже чекала Сенді.
Кіра розповіла своїй подрузі про розмову з містером Найсом.
– Дорослою я хотіла би вийти заміж саме за такого чоловіка, – мрійно мовила Сенді, радісно вишкіривши свої зубки.
Кіра захихотіла. Вона вже хотіла було бовкнути якусь дурницю, але тієї миті почула, як щось цокнуло в шибку вікна. Сенді теж почула. Дівчатка прислухалися. Ось знову. Цього разу чутніше. Хтось жбурляв їм у вікно камінці. Сенді кинулася до вікна, відчинила його й визирнула назовні. Спершу вона нічого не побачила було надто темно, та коли її очі звикли до пітьми, то помітила в кущах якусь постать.
– Хто там? стиха гукнула вона.
– Тсссс, – засичало з кущів.
Потім зашурхотіло листя й звідти вигулькнув Пітер. Він збуджено замахав до дівчат руками, закликаючи їх зійти вниз. Вони перезирнулися й вислизнули з кімнати. Треба було остерігатися появи місіс Іґл. О цій порі дівчата не мали права виходити зі спального корпусу.
Вони нишком побігли в туалет на першому поверсі, там вилізли через вікно; обминувши корпус, опинилися під своїм вікном. І... нікого не побачили. Безпорадно роззирнулися навколо. Тихенько покликали Пітера. Жодної відповіді. Лише мертва тиша. Дівчатам стало лячно. Надворі було так темно...
Раптом Кіра відчула на своєму плечі чиюсь руку. Вона голосно зойкнула з переляку.
– Тссс! Нас можуть помітити. Ет мені ці жінки! – прошепотіла тінь. То був Пітер. Він знову заховався в кущах. Його червоні очі моторошно світилися в пітьмі.
– Чи ти здурів, чоловіче! Так мене налякав! – Кіра ледь не кипіла від гніву, і на мить навіть забула про страх.
– Зараз не час для жіночих сварок, – пригнічено мовив Пітер. – Ховаймося!
Дівчатка пірнули за ним у хащі, і саме вчасно. На терасі спального корпусу спалахнуло світло, заскрипіли двері хтось вийшов назовні. Діти відразу впізнали місіс Іґл, яка пильно вдивлялася в темряву.