– При світлі ми її бачимо, але вона ніяк не може нас помітити, – захихотів Пітер. – Ет мені ці жінки!
Сенді обурилася:
– Якщо ти ще хоч раз скажеш: “Ет мені ці жінки”, я тебе відлупцюю!
– Якщо не вкусиш! – дражнився Пітер, показуючи на зуби Сенді.
– Не розумію, навіщо ми виходили, – дратувалася китаянка. – Ходімо до кімнати, Кіро.
– Якщо підете, вас відразу викриє місіс Іґл, – застеріг хлопчик. Він мав рацію: директриса і досі стояла на терасі.
– Нащо ти нас кликав? – тихо запитала Кіра.
– Я потоваришував із зайчиком, – пояснив Пітер. – Щовечора потайки приношу йому моркву. Він має великі зуби, як і Сенді... Ой! – раптом злякано зойкнув він, – Сенді здійснила свою погрозу.
– Наступного разу покусаю! – пообіцяла вона, зарухавши щелепами як зайчик, коли гризе морквину.
Кіра смикнула обох за рукави. На щастя, ті відразу перестали сваритися. Тепер вони помітили, як уважно місіс Іґл придивляється в їхньому керунку. Потім директриса поволі підійшла до куща.
– Жі... – пробурмотів Пітер, але вчасно схаменувся, збагнувши ситуацію. – Тікаймо! просичав він. – За мною!
Він виліз із іншого боку чагарника, дівчата намагалися не відставати від нього. Гілки боляче дряпалися. Нарешті вони опинилися на моріжку. Місіс Іґл не могла бачити дітей, зате чула їхні кроки.
– Стояти! Хто б там не був, негайно зупиніться – пронизливо заверещала вона.
Діти щодуху майнули навтьоки й добігли до невеличкого гайка біля спортивної зали. Дівчатка ледве встигали за Пітером. Нарешті він зупинився.
– Тут вона ніколи нас не знайде.
– А якщо відшукає? – засумнівалася Сенді.
– Тоді ми сховаємося за тебе, – засміявся Пітер. – Місіс Іґл подумає, що то зайці...
– Ти таки напрошуєшся на прочухана, – пригрозила Сенді.
Кіра спробувала їх примирити.
– Візьміть себе нарешті в руки, – прошепотіла вона. – Кажи, Пітере, що трапилося.
Пітер заспокоївся й пояснив:
– Отож, годуючи свого зайчика, я визирнув з-поза огорожі назовні й почув якийсь шерех. Було погано видно, зате я добре чув. Нарешті я побачив чоловіка, що скрадався вздовж огорожі. Я знаю, то був він!
– Він? – перепитала Сенді.
Кіра пополотніла. Вона геть забула про небезпечну пригоду в літаку. Тепер переляк знову охопив її. Вона коротенько розповіла Сенді, що трапилося, а тоді запитала Пітера:
– Ти певний, що то він?
– Я добре розгледів чорну бороду. Жодного сумніву! – відповів хлопчик. – Він спробує пробратися сюди!
Діти почали радитися. Як діяти? Дівчатка були одностайні: від того чоловіка можна сподіватися будь-чого. Але, можливо, Пітер помилився. Бачить він поганенько, та й темно там було ...
– Я покажу вам те місце, – запропонував хлопчик. Він сердився, що дівчата не ймуть йому віри.
Хоча було й лячно, Кіра і Сенді погодилися. Вони тихо рушили вслід за Пітером до зовнішньої ґратчастої огорожі... За кілька хвилин діти вже були на місці. Там сидів його зайчик, чекаючи на морквинку. Пітер заговорив до нього вибачливим тоном:
– Мені шкода, я нічого для тебе не прихопив.
Зайчик пострибав собі геть, немов зрозумівши його слова.
Діти, пригнувшись, подалися до муру й принишкли, напружено вдивляюсь у пітьму по той бік огорожі. Якийсь час вони нічого не бачили й не чули. Мабуть, Пітер таки помилився.
Раптом до них долинуло шарудіння. Хтось ішов уздовж муру. Жодного сумніву! Кіра раптом здригнулася. Кроки лунали незвично людина човгала ногами, накульгуючи. То був точно такий звук, як у літаку, коли зловмисник намагався отруїти Пітера. Це човгання вона ніколи не забуде. Сумніву не було – за муром скрадався чорнобородий чоловік.
Кіра подала знак друзям відійти далі. Намагаючись поводитися якнайтихіше, діти відійшли до гайка. Ледь переводячи дух, Кіра розповіла, що почула.
– Хіба я не казав... – простогнав Пітер. – Він тут!
Усі вражено мовчали.
– Треба щось робити, – озвалася Сенді. – Не можна сидіти склавши руки й чекати, доки той чоловік перелізе через мур і схопить Пітера. Він знову збирається його викрасти!
“Не лише викрасти”, – подумала Кіра, похоловши від страху. Але дівчинка вирішила не признаватися друзям, що їй розповіла світлина. Вони й без того нажахані. Утрьох вони порадилися, як чинити далі.
Раптом Кірі сяйнула думка.
– Я могла б зателефонувати панові Ґольдштернові! Він напевно знає, що робити...
Кіра пояснила друзям, хто це.
– Але ж він не в Каліфорнії, а за тисячі кілометрів звідси. Як він нам допоможе? – засумнівалася Сенді. – Ліпше повідомити директору, містеру Сноудону й поліції.
– Це ми також зробимо, однак я не певна, чи вони зуміють зарадити, – мовила Кіра. – А панові Ґольдштернові я довіряю на всі сто відсотків. Він завжди дасть корисну пораду. Якби ж то він був тут...
Усі на декілька хвилин замовкли. Кірі спало на думку, що варто знову глянути через збільшувальне скло на фото. Можливо, поталанить довідатися про наміри чорнобородого чоловіка. Але як це зробити зараз? Пітера не можна покидати самого... До чого вдатися насамперед? Зрештою, вони вирішили повернутись до дівочого корпусу й про все розповісти місіс Ігл.