Діти крадькома вийшли з гайочка. Та не встигли вони опинитися на газоні, як в очі їм вдарило яскраве світло. Налякані, засліплені, вони зчепилися в клубок. Серця вистрибували їм із грудей.
Страх додав сили, і Кіра вигукнула:
– Забирайся геть, мерзотнику! Пітера ти не дістанеш!
– Перепрошую... – долинув глибокий голос, ніби то промовляло світло.
– Погляньте, хто тут у нас! – лунав далі голос.
Пітерові й Сенді відлягло від серця, вони впізнали голос містера Сноудона, директора школи.
Сенді полегшено зітхнула.
– Як добре, що це ви…
– Гадаю, вам слід дещо пояснити, – верескнула місіс Іґл. Це вона прослідкувала за дітьми, а потім покликала на допомогу директора.
Діти все ще були засліплені променями ліхтариків і прикривали очі долонями. Нарешті снопики світла опустилися додолу.
– Ми все пояснимо, – пробурмотіла Сенді.
– Я сподіваюся, – суворо мовив директор. – Тільки раджу знайти розумне пояснення вашої поведінки.
Діти розповіли, що трапилося, схвильовано перебиваючи одне одного. Місіс Іґл доводилося раз у раз їм нагадувати, аби вони не говорили всі нараз. Зрештою, перед місіс Іґл та містером Сноудоном вималювалася доволі виразна картина небезпеки, яка загрожувала Пітерові.
Директор був людиною, що швидко приймала рішення. Трохи подумавши, він сказав:
– Сьогодні Пітер переночує в будинку містера Найса. Там безпечно. Я викличу поліцію й зажадаю охорони. А ви, дівчатка, повертайтеся з місіс Іґл до гуртожитку, – після короткої паузи він додав: – Треба було відразу нам повідомити. Діючи на власний розсуд, ви наражали себе на велику небезпеку, а тому заслужили на покарання. Поговоримо про це вранці.
Кірі стало соромно. Та все ж дівчинка відважилася запитати, чи можна їй зателефонувати до пана Ґольдштерна. Звісно, вона пояснила директорові, що це за чоловік. Містер Сноудон замислився на кілька секунд, а тоді сказав:
– Гаразд, ходімо до мого кабінету.
Кіра відразу заспокоїлася. Страх покарання був нічим порівняно з неймовірним полегшенням, що нарешті вона матиме надійний захист. До того ж дівчинка тішилася нагодою поспілкуватися з паном Ґольдштерном.
У кабінеті директора вона відразу набрала таємний телефонний номер свого друга. У слухавці озвався заспаний голос. Кіра забула, що в Німеччині саме була ніч. Однак пан Ґольдштерн анітрохи не сердився, хіба стурбувався. Кіра швиденько розповіла, що сталося.
Старий фінансист попросив дозволу порозмовляти з директором.
За якийсь час містер Сноудон повернув дівчинці слухавку. Співрозмовник на іншому кінці дроту сказав:
– Ваш директор дуже приємний і розумний чоловік. Він ужив необхідних заходів. Тепер ви в повній безпеці. Завтра увечері я прилечу до Каліфорнії. А ти поки нічого не роби на власний розсуд. Це стосується й Пітера. Обіцяй, що ви постійно будете вкупі. І щоб жодних нічних виправ!
Кіра щиро пообіцяла. У душі дівчинка тріумфувала: завтра її багатий друг буде тут. Вона тішилася неймовірно. Містер Сноудон провів її до дівочого корпусу, де на неї чекали місіс Іґл та Сенді. Дівчата відразу полягали спати, раптом відчувши, наскільки стомилися. Невдовзі очі їм заплющилися, і вони поринули в глибокий сон.
Наступний день тягнувся жахливо довго. Кірі було важко зосередитися на програмі занять. Коли ж нарешті настане вечір? Раз у раз вона боязко визирала у вікно. Чи не вештається, бува, чорнобородий чоловік територією школи...
Під час вечері раптом здійнявся гамір. Діти галасували, перебиваючи одне одного. Доки Кіра дошукувалася причини, щось наскочило на неї ззаду. Вона налякалася до смерті. Істота позад неї загавкала. Кіра відразу впізнала голос Мані.
Утішена до нестями, Кіра пестила й пригортала свого песика й лише згодом помітила пана Ґольдштерна, який стояв позаду.
– Я подумав, що тобі тут знадобиться розумний сторожовий пес... – сказав старий фінансист.
Приголомшена, Кіра зовсім забула привітатися.
– А я вважала, що американці впускають собак до країни лише після тривалого карантину, – пробурмотіла вона розгублено.
– Як правило, так, – хитрувато усміхнувся пан Ґольдштерн. – Але я маю тут декілька клієнтів, що користуються значним впливом. Вони все владнали...
Кіра радісно кинулася йому на шию.
– Зі мною прибуло ще двоє людей, з якими ти мусиш привітатися, – мовив пан Ґольдштерн.
Кіра зацікавлено обернулася й побачила свого брата Марселя та Моніку.
– Ми подумали, що тобі потрібна допомога, – сказав Марсель. – До того ж мені завжди кортіло побувати в Каліфорнії. Може, я навіть відкрию тут свою філію...
– Ти завжди думаєш лише про свій бізнес, – жартівливо дорікнула Кіра, і вони радісно обійнялися.
– Марсель навіть пілотові хотів запропонувати доставку булочок додому, – засміялася Моніка.
– На жаль, він надто далеко мешкає, – зітхнув хлопець. – Треба швидше поширювати експансію...